Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
2. Доповідь Ф. Гільберта (США), “Культурна історія та її проблеми”, середа, 24 серпня.
(F. Gilbert: Cultural History and its Problems.)
Мабуть недобре сталося, що доповідач вибрав за вихідний пункт для свого обговорення проблем культурної історії творчість Якоба Буркгардта. Прошу не розуміти цього як обезцінення великого та заслужено улюбленого історика. Але Буркгардтові засновки роблять його розуміння культурного процесу одностороннім. Поставою Буркгардта був витончений естетизм. Мистецтво й література були для нього не тільки вицвітом даної культури, але також критерієм, що по ньому він судив про вартість культури. Цей естетичний підхід притупив відчуття Буркгардта для більш елементарних моральних і суспільно-політичних явищ нашої окцидентальної культурної традиції. Тут можна б напр. вказати на зовсім явну неспроможність Буркгардта належно оцінити підйом християнства (гл. його “Доба Константина Великого”), або підйом модерної конституційної свободи.
Проф. Гільберт також згадав про Шпенґлера й Тойнбі. На мою думку, позитивний внесок цих мислителів до теорії культури полягає на тому, що вони наголошують єдність стилю, що проникає всі сфери й аспекти життя якогось громадянства в якомусь означеному часі. Вже Геґель бачив цей феномен і охристив його іменем “об’єктивного духа”. В наші часи теорію об’єктивного духа, без геґеліянських метафізичних імплікацій, наново сформулював Ніколяй Гартманн.{84}
Проте я питаю себе, чи Шпенґлер і Тойнбі, підкреслюючи унітарний характер культурного стилю, не допустилися перебільшення та чи вони не занедбали признати вагу тих розбіжностей і протиріч, що їх культура теж може в собі заключат Подумаймо, наприклад, про конфлікти вартостей, які виникають при зустрічі і змішанні різних культур. Ані Шпенґлерове поняття “культурної псевдоморфози”, ані Тойнбієве трактування “зустрічі між цивілізаціями”, що він зводить до чисто зовнішніх натисків і стимулів, не дають задовільної відповіді на цю важливу і складну проблему. Культура, безперечно, творить єдність, бо всі її складові частини пов’язані одні з одними, але це не є субстанціяльна єдність. Елементи, що з них побудована культура, в якійсь мірі перемінні й вони можуть входити між собою у різні змінливі комбінації й сполучення.
Тому то, як показує досвід, найпліднішою методою в області культурної історії є досліди над взаємозалежностями, а рівночасно теж над релятивною автономією двох (або більше) великих сфер людського буття. За клясичний приклад можуть тут служити знамениті студії Макса Вебера про зв’язки між різними релігійними системами та економічними структурами. Такому порівняльному, плюралістичному підходові мусимо дати рішуче перевагу над усякими спробами моністичної інтерпретації культури при допомозі якогось одного фактора або однієї групи факторів.
3. Доповідь Ф. Цвіттера (Югославія), “Національні проблеми в Габсбурзькій монархії”, субота, 27 серпня.
(F. Zwitter: Les probtèmes nationaux dans la monarchie des Habsbourg.)
Цінна доповідь проф. Цвіттера заохочує мене підняти одну проблему, що її, як я сам мав нагоду чути, часто дискутують у наукових колах Сполучених Штатів. В багатьох американських істориків та політичних дослідників існує тверде переконання, що знищення Австрійської імперії було трагічною помилкою, бо це привело до “балканізації” Середньої Европи й відкрило шлях для пізнішого нацистського німецького та комуністичного російського панування. Не стану заперечувати, що стара Австрія творить одну з великих “прогайнованих нагод” європейської історії. Проте марна річ була б тут шукати за винуватцями. Австрії не зруйнували ані державні мужі Антанти, ані Масарик з Бенешом. Тих, які тут справді відповідальні, можна б скорше знайти між панівними середовищами імперії, зачинаючи самою династією.
У зв’язку з цим хочу згадати про дві історичні події, що їх ключеве значення не було може достатньо піднесене в доповіді. Маю на увазі Установчі Збори в Відні та Кромержиржі в 1848-49 рр. та австро-угорську Угоду з 1867 р.
Під час революції 1848-49 рр. свобідно вибрані депутати всіх австрійських народів (за вийнятком угорських земель) добровільно заявили свою лояльність до цісарства та спільно виробили програму конституційних реформ для Австрії, як єдиної, хоч децентралізованої, держави. Віденський уряд, який скасував ухвалену конституцію та розігнав Конституанту, погребав цю вийняткову нагоду.
Можливо, ще більш злощасною подією був знаменитий “Авсґляйх” у 1867 р. Династія й центральний уряд, які своїх колишніх союзників, хорватів, сербів, словаків, семигородських румунів і закарпатських українців, передали в руки мадярської олігархії, цим кроком зрадили ідею Австрії, як понаднаціональної держави. Якщо Відень визнав право угорців на власну національну державу, то чому не могли домагатися цього самого теж південні слов’яни, чехи й румуни?
Вважаю, що для періоду 1867-1914 треба б сильніше, ніж це було зроблено в доповіді, диференціювати відносини в Австрії та Угорщині. Ніхто не заперечить, що теж у Цісляйтанії було багато випадків національної несправедливости та міжнаціональних терть; гл. польсько-український конфлікт у Галичині Одначе в десятиліттях, що випередили вибух війни, всі народи австрійської половини імперії здобули чималі досягнення на освітньому та суспільному полі. Зате на Угорщині ситуація була зовсім безнадійна. Очевидячки, за останніх сорок років наша чутливість притупилася настільки, що ми може були б готові судити про відносини у старій Угорщині більш вибачливо. Проте, якщо міряти ці речі мірилами ліберального 19 століття, угорський режим виявляв риси обурливого та непростимого соціяльного й національного гніту. Династія й віденський уряд, що погоджувалися з цими кричущими несправедливостями, цим самим підписали смертний вирок над Габсбурзькою монархією.
ДОВКОЛА МІЖНАРОДНОГО ІСТОРИЧНОГО КОНГРЕСУ У ВІДНІ{85}
СТОКГОЛЬМ І ВІДЕНЬ
“Міжнародні конгреси історичних наук” - така їхня офіційна назва - відбуваються кожних п’ять років. Я мав нагоду вже вдруге побувати на такій імпрезі.{86} 1960 року я брав участь у XI Міжнародному історичному конґресі в Стокгольмі, а 1965 року поїхав на XII конґрес, що цим разом відбувався у Відні, від 29 серпня до 5 вересня. Це дає мені змогу порівняти останній та передостанній історичні конгреси.
Коли
