Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
У своїй аналізі духових течій у Російській імперії другої половини 18 ст. проф. Яблоновський розглядає все в централістичній, петербурзько-московській перспективі. Вважаю, що наше розуміння цих подій багато зискало б на тому, коли б досліджувати їх у територіяльному розрізі, себто приймаючи до уваги регіональні різниці між частинами обширної імперії. Між названими в доповіді представниками російського Просвічення зустрічаємо двох українців, Десницького й Ковельського. Можна довести, що їхнє українське походження не залишилося без впливу на формування духового обличчя цих і інших, їм подібних, історичних діячів. За основне явище в інтелектуальному розвитку російської провідної верстви в 18 ст. звикли вважати її т. зв. європеїзацію. Але однією з найважніших обставин, що обумовила та вможливила оту європеїзацію, було влиття у зверхній шар імперії двох нових етнічних стихій, які, у противенстві до великоруського дворянства, були європейськими за своїми культурними та соціяльними традиціями. Дими двома групами були балтійські німці й українці.
Якщо спеціяльно говорити про український елемент, то доводиться ствердити наявність двох великих хвиль українських впливів у житті Росії. Носіями першої хвилі було українське православне духовенство, виховане у традиціях Київської академії. Часово ця хвиля обіймає другу половину 17 ст. та досягає свого апогею в першій четвертині 18 ст., коли Петро I здійснив свої церковні реформи руками українських ієрархів і богословів. Друга хвиля збігається з царюванням Єлисавети й Катерини II, себто з другою половиною 18 ст., коли українські аристократи, вчорашня козацька старшина, здобувають серйозні, інколи майже домінантні, позиції у двірських і урядових колах Петербургу. При цьому дуже гідне уваги, що ріст українських впливів у центрі збігається з ліквідацією дотогочасних самобутніх установ у самій Україні. Ця збіжність, очевидно, не є випадкова. Маємо тут до діла з явищем своєрідної соціологічної компенсації. Масовий наплив українських духовників до Росії ішов упарі з позбавленням Київської митрополії її незалежного становища та її повною інтеґрацією в Російську православну церкву. Збільшення української участи в імперському політичному керівництві протікало паралельно з ліквідацією української автономної державности, лівобережної Гетьманщини. Люди, які зневірилися в можливості відстояти самобутній національний розвиток власної країни, знаходили нову, всеімперську арену для свого соціяльного вияву. З другого боку, відтягнення найактивніших сил з українського терену позбавляло крайові установи вітальности та радикально зменшувало відпорність на нівеляторські заходи центрального уряду.
II. XI ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС ІСТОРИЧНИХ НАУК (СТОКГОЛЬМ, 28 СЕРПНЯ 1960)
1. Доповідь Е. Мольнара (Угорщина), “Вплив історіософії Геґеля на марксистську історіографію”, понеділок, 22 серпня.
(Е. Molnar: L’effet de la philosophie d’histoire de Hegel sur l’historiographie marxiste.)
Попередня дискусія свідчить про те, що німецька мова втішається особливою популярністю в дебатах філософського характеру. Тому я теж говоритиму по-німецьки, хоч я приїхав із Сполучених Штатів.
Пан Мольнар робить, на мою думку, засадничу помилку, коли він ставить поруч себе Геґеля й Маркса, як двох мислителів рівної величини. Я тут не виступаю як геґеліянець. Напр., тяжко мені було б погодитися з Геґелевим монізмом; філософія історії, що спирається на досвіді, мусить бути плюралістична. Проте годі сумніватися, що Геґель був одним з найбільших, може найбільшим філософом новітніх часів та що він займає у модерній філософії надрядну позицію, яку можна порівняти до позиції Аристотеля в античній філософії. Зате в Марксі бачимо в першу чергу економіста та політичного публіциста. Його суто філософічний доробок відносно убогий. Котрі твори Маркса назвемо філософськими? Чи його молодечі писання, що їх він сам не вважав вартими публікації, та які були видані щойно з його посмертної літературної спадщини? Чи серію афоризмів, як “Тези про Феєрбаха”? Чи кілька сторінок передмови до “Критики політичної економії”? Чи може напів-журналістичні твори Енґельса?
Один з передбесідників зацитував, з покликанням на Маркса, англійську приповідку: “доказ пирога в тому, що його можна з’їсти”. (The proof of the pudding is in the eating). Гадаю, що це можна б теж з успіхом прикласти до Геґеля й Маркса. Доказом, якщо не правильности ідей якогось мислителя, то в кожному разі його інтелектуального формату, є його здібність запліднювати дальший розвиток людської думки. Геґель, безперечно, блискуче витримав цей іспит. Від 130 років філософія західнього світу примушена раз-у-раз розраховуватися з Геґелем і в тих конфронтаціях вона знаходить спонуки для свого дальшого росту. А як у цьому відношенні виглядають справи з Марксом? Я кидаю виклик нашим марксистським колеґам показати нам бодай одного визначного філософа, - зокрема в області історіософії, що нею ми тут передусім зацікавлені, - який би себе проявив у Радянському Союзі продовж останніх 40 років. Сподіваюся, що в цьому контексті ніхто не назве покійного Йосифа Сталіна та його ще недавно прославлюваний, але сьогодні заслужено призабутий, квазі-філософський розділ у “Короткому курсі історії ВКП(б)”.
Один з передбесідників назвав був кількох т. зв. буржуазних мислителів, які буцімто в меншій чи більшій мірі зазнали на собі Марксового впливу: Макс Вебер, Шелер, Трельч, Зомбарт, Маннгайм. Це має служити доказом великого ідейного значення марксизму. Але нехай мені вільно буде запитати: де марксистські мислителі аналогічного формату? Якщо не помиляюся, від 1917 року був тільки один марксистський історіософ, якому не можна відмовити “європейської кляси”. Мова йде тут про земляка п. Мольнара, угорського філософа, Георга Люкача. Але чи це випадок, що він зник з поверхні?
Було б теж трудно продемонструвати інтелектуальну плідність марксизму в області практичних історичних дослідів. Не сумніваюся в тому, що серйозна історично-наукова праця провадиться у Радянському Союзі та інших східніх державах. Але наскільки вона свої досягнення дійсно завдячує марксистській інспірації - це ще велике питання. Марксизм радянських істориків проявляється в першу чергу в тому, що вони звикли свої твори зачинати довгими цитатами з Маркса, Енґельса й Леніна. Але коли вони приступають до властивого дослідження, їхні методи не різняться засадничо від тих, що їх застосовують т. зв. буржуазні історики.
Сказаного, очевидно, не треба розуміти так, буцімто марксизм взагалі не має ніякого об’єктивного значення. Але інтерес, що його викликає марксизм, сьогодні не науковий, але в першу чергу ідеологічний. Марксові писання стали тим арсеналом, що з нього зачерпнув свої гасла великий політичний рух у боротьбі за владу.
Пан Мольнар назвав Геґеля в одному місці своєї доповіді “філософом пруської монархії”. Але Геґель був напевно більше, ніж тільки це. Бо чейже пруська монархія вже давно відійшла в минуле, тоді
