Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Які були причини занепаду української демократії за міжвоєнної доби? Можу тільки побіжно торкнутися цього важливого і складного питання. Велику ролю відограла обставина, що провідним колам західньоукраїнського громадянства бракувало широких інтелектуальних горизонтів, справжньої культури на європейському рівні. Були індивідуальні винятки (тут на думку приходять такі постаті, як Володимир Старосольський, Степан Баран, Василь Панейко, Осип Назарук), але не вони визначали обличчя нашої тогочасної політичної верхівки. У типового “ундівського” чи радикального діяча розуміння громадських справ не підносилося понад рівень досить примітивного національного утилітаризму: праця над розбудовою мережі народнопросвітніх і господарських інституцій та повсякденна боротьба проти наступу польського шовінізму. Своє дозвілля ці діячі проводили скорше за картярським столиком, ніж з книгою в руках. Про засадничі, так би мовити, “історіософічні” аспекти української національної справи вони просто не думали, це лежало потойбіч їхнього інтелектуального обрію. Симптоматично, що за міжвоєнне двадцятиріччя з цього середовища не вийшов ані один серйозний теоретично-політичний трактат. (Не є теж випадком, що після 1945 року колишні західньо-українські політичні діячі на еміґрації не спромоглися на те, щоб відповідними науково-історичними працями або бодай у формі мемуарів зафіксувати досвід попередньої, польської доби). Цим людям, навіть якщо вони себе по інертності вважали за демократів, бракувало високорозвиненої, ідейно насиченої та теоретично обґрунтованої демократичної свідомости. Не вміючи протиставитися прониканню тоталітарної ідеології, вони самі підпадали під її вплив.
До інтелектуальних недоліків подекуди додавалися моральні. Діячі демократичного табору не рідко свідомо потурали екстремістським елементам, щоб собі купити популярність у молоді або забезпечити себе на майбутнє, в передбаченні того, що зміна міжнародної коньюнктури може незабаром передати владу в руки націоналістам. Найбільший нахил до такої “реасекурації” виявляли якраз ті діячі, що у відношенні до Польщі дотримувалися угодовецького курсу.
Слабою виявилася й еміґрація з Наддніпрянської України, яка - як носій традицій нашої демократичної державности 1917-20 років - могла б спричинитися до оборони демократичної політичної думки перед тиском тоталітарних сил зліва і справа. Але частина наддніпрянської еміґрації - включаючи колишніх президента Центральної Ради, Михайла Грушевського, та першого голову Директорії, Володимира Винниченка - ще на початку 1920-их років прийняла т. зв. радянську плятформу, себто відступила від демократичних принципів та скапітулювала перед диктаторсько-монопартійною комуністичною системою. Знову ж друга частина еміґрації, що скупчувалася при екзильному уряді УНР, була політично здеморалізована своєю залежністю від Польщі - держави, що жорстоко гнітила мільйони українців галицько-волинських земель. Непочесна роля, що її уенерівські діячі відогравали на варшавському ґрунті, не могла не принижувати престижу демократичної ідеї серед населення Західньої України, особливо ж в очах молодого покоління.
Наслідки цих процесів, що коріняться у відносинах міжвоєнного періоду, відчутні в житті нашої діяспори досьогодні. Якщо сучасна українська еміґраційна дійсність затаврована прокляттям неподоланої спадщини тоталітарного націоналізму, то винні в цьому не тільки самі націоналісти, але в рівній мірі також їхні партнери з інших середовищ. І якщо згідний з правдою старий афоризм, що кожне суспільство має такий провід, на який воно собі заслужило, то ціла наша діяспорійна громадськість не може оминути співвідповідальности за людей, що їх вона не позбавила права говорити від її імени, хоч їхня діяльність являє собою у великій мірі компромітацію української національної справи.
КУЛЬТУРА МИСЛІ В УКРАЇНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ
Знавець Київської Руси Георгій Федотов вказує на “трагічний недолік староруської культури, повну відсутність раціональної наукової думки, навіть у царині богословія”[362]. Культура середньовічної Руси-України становила блискучу синтезу візантійських, орієнтальних, скандінавських, західньоевропейських та місцевих слов’янських первнів. Культурний рівень нашої країни з багатьох поглядів - наприклад, щодо поширення грамотности - не поступався іншим частинам тодішньої Европи. Київ часів Ярослава Мудрого належав до найбільших європейських міст того часу. Проте ми не перейшли на світанку нашої історії через незрівняну школу інтелектуальної дисципліни, що нею в культурному розвитку західніх народів була середньовічна схоластика.
Перший зародок організованого наукового життя зустрічаємо в українській історії відносно пізно, щойно в 17 столітті, коли постала Києво-Могилянська академія. На свій час це був визначний інтелектуальний осередок, що його впливи променювали навіть поза територією України, на балканські землі й Московщину. Духове піднесення, що знайшло свій вираз у постанні Київської академії, відбувалося паралельно з політичним підйомом козаччини, що вилився в революцію під проводом Богдана Хмельницького. Одна з великих трагедій нашої історії, що на неї дослідники не звернули досі належної уваги, це брак координації між цими двома паралельними процесами.
Як емпіричне історичне явище, Хмельниччина була подією ґрандіозних вимірів, що ніяк не поступалася нідерляндській та англійській пуританській революціям. Однак у порівнянні з цими західніми рухами козацька революція виявляла чималу безпорадність в інтелектуально-ідеологічній площині, коли йшлося про те, щоб зформулювати свою політичну програму та законодавчими актами закріпити породжений визвольною війною новий лад. Виявом цієї безпорадности була, між іншим, незґрабна редакція Переяславських статтей. Як відомо, серед козацької старшини не бракувало людей, бувалих у світі та більш-менш освічених, які, наприклад, володіли тогочасною інтернаціональною мовою - латиною. Проте Хмельниччині забракло творчих інтелектів на високому рівні; мислителів-ідеологів, публіцистів та законодавців. Елементи раціональної політичної мислі з’явилися серед козацької провідної верстви щойно в другому чи третьому поколінні після революції 1648 року. Тут можна згадати про Бендерську конституцію 1710 року, про працю кодифікаційної комісії 1728-43 років (підготова кодексу “Права, по которим судиться малоросійський народ”) та про літературну діяльність козацьких літописців кінця 17 - початку 18 століття. Таким чином ці інтелектуальні досягнення постали вже на руїнах незалежної козацької держави. Бендерська конституція та кодекс 1743 року не
