Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Як пояснити цей занепад блискучого колись публіциста? Повну відповідь зможуть дати майбутні біографи Донцова, але мені здається, що основна причина полягала в тому, що з часу появи “Націоналізму” він повірив у своє пророче покликання. Від пророка, звичайно, не можна вимагати, щоб він досліджував та дискутував раціонально; він тільки проголошує абсолютні істини та виклинає нечестивих. У першу чергу пророк позбавлений двох прикмет, що конечні для збереження нормальної духової рівноваги: почуття гумору та здібности до самокритицизму. Іншими словами, маємо тут справу з випадком т. зв. “психічної інфляції” : людина утотожнює себе з уявною ролею, маска заступає живе обличчя, думання відривається від контакту з дійсністю. Це не випадок, що початки духового занепаду Донцова збіглися з виникненням націоналістичного руху. Взаємодія між Донцовим ти націоналістичним рухом (що до нього він, як відомо, організаційно ніколи не пристав) була глибока та в рівній мірі фатальна для обох сторін. Наявність цілого великого середовища, яке побожно сприймало його об’явлення, утверджувала Донцова в його пророцьких претенсіях. А для націоналістів Донцов став авторитетним учителем і живим прикладом інтелектуальної безвідповідальности.
У центрі донцовського вчення, як воно зформульоване у книзі “Націоналізм”, стоїть концепція волюнтаризму; сам автор говорить про винний” або “волевий націоналізм”[366]. Хтось міг би сказати: чи ж сильна воля не є бажаною прикметою в одиниці та нації? Отже чому нам заперечувати проти концепції волюнтаризму, навіть якщо вона в Донцова дещо перенаголошена? Але суть справи в тому, що в основі донцовської концепції волюнтаризму лежить засадниче нерозуміння феномену волі Донцов грішить не певною односторонністю (це ще не була б смертельна помилка), а фальшивим схопленням проблеми. Через це його концепція волюнтаризму порочна в самому своєму корені.
Погляньмо на дефініцію волі в Карла Ґустава Юнґа, геніяльного психолога-мислителя 20 століття: “Під волею розумію суму психічної енергії, що стоїть до диспозиції свідомости. Згідно з цим, акт волі означає енерґетичний процес, викликаний свідомою мотивацією. Тому я не назвав би психічної дії, обумовленої несвідомими мотивами, вольовим актом. Воля є психічним феноменом, що завдячує своє існування культурі й моральному вихованню та що в великій мірі відсутній у примітивній духовості”[367]. Іншими словами, воля є функцією взаємодії між психічною енергією і свідомістю. Де нема свідомости, там не доводиться говорити про волю. Тому ми не визнаємо існування вольовости у тварин, що їх поведінка здетермінована інстинктами. Ніхто, наприклад, не скаже, що мурашки обдаровані сильною волею, хоч вони виявляють чудесну наполегливість у будуванні мурашника; це саме стосується перелетних птахів, які безпомилково знаходять свій шлях на відстані тисячі кілометрів. Воля становить специфічно людський феномен, бо людина є єдиною відомою нам істотою у всесвіті, що посідає самосвідомість. При цьому, очевидно, теж велика більшість людських психічних актів має несвідомий, отже не вольовий характер. Юнґ підкреслює недорозвиненість волі у первісних народів, що їх поведінка майже повністю обумовлена несвідомими інстинктами та звичаєвими мотивами. Це саме стосується психології дітей.
Ці твердження не означають обезцінення несвідомих чинників у людській психіці. Навпаки, навіть у людей з високорозвиненою свідомістю більшість психічних актів, зокрема тих, що зв’язані з рутиною щоденного життя, залишається автоматизовано-інстинктовою. Односторонній розвиток свідомости, при непевності інстинктових відрухів, може приводити до паралічу волі, що відомий під назвою “гамлетизму”. Проте, це не міняє основного твердження: свідомість становить трансформатор, що перетворює примітивну психічну енергію на волю. Таким чином феномен волі завжди включає елемент раціональної рефлексії, морального рішення, вільного вибору між альтернативами. Потенціял свідомости (і цим самим вольовости) заложений у людській природі, але реалізація цього потенціялу - пізній плід у розвитку людства та індивіда. Як указує грецький міт про муки Прометея, що викрав вогонь з неба, та біблійний міт про муки прародителів, які навчилися розпізнавати добро і зло, - здобуття свідомости окуплене ціною терпіння, яке становить невід’ємний атрибут морального конфлікту. Разом з цим саме свідомість є божественною “іскрою Прометея”, що робить людину в повному значенні слова: істотою, обдарованою розумом, сумлінням, відповідальністю та вільною волею.
Повертаючися до Донцова, доводиться сказати, що головна помилка його волюнтаристичного вчення в тому, що в ньому затерта різниця між свідомо й несвідомо обумовленими проявами психічної енергії. Те, що важить для Донцова: аби психічна енергія проявлялася з великою силою та ще й по змозі “вибухово”. Він любується у драматичних, навіть мелодраматичних ефектах; зате наполегливі зусилля волі, якщо їх зовнішні форми не такі подібні до фоєрверків, йому не імпонують. Згідно з Донцовим, “головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви” (стор. 223). Суттю донцовського розуміння вольовости є непогамована емоційність - “воля до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивування” (стор. 228). Але поскільки раціональна та етична свідомість людини обмежує буяння емоцій - ця свідомість Донцову антипатична. Де й є причина донцовського програмового іраціоналізму та аморалізму. В одному місці, не без несвідомого комізму, Донцов пропонує як приклад вольовости “чистий рефлекс бойового півня, який у присутності іншого [півня]... їжиться, готовий до бою” (стор. 230). Але закукурічений півень з його “чистими рефлексами” звичайно служить за символ не сильної волі, але дурноти!
На цьому місці кілька слів критики. Чи людина, що перебуває в полоні своїх афектів і пристрастей та, гнана ними, виявляє велику енергію, складає цим докази своєї сильної волі? Відомо, що наркомани, щоб заспокоїти своє непереборне прагнення, не раз доконують чудес винахідливості, не зупиняючися перед злочинами. Чи назвемо таку поведінку вольовою? Цей приклад, може, здаватиметься надто крайній, хоч він логічно зовсім вміщається в донцовську концепцію волюнтаризму. Але не мусимо йти так далеко. Щоденне життя раз-у-раз дає багато прикладів непогамованої емоційности: “бабської” гістерії, дитячої чи сенільної впертости, вибухів нерозумного гніву, відрухів заздрости й амбіції, проявів дурної хапливости, жадоби влади (яку Донцов захвалює як якусь особливу чесноту!) та когутячої аґресивности. Чи піддаватися таким “бажанням, афектам і пристрастям” означає доводити силу волі? Всупереч Донцову, ми дотримуємося погляду, що критерієм вольовости є не сліпа емоційність, але, навпаки, здатність підкорити емоції контролеві свідомости, з її раціональними та етичними вимогами.
Політична концепція Донцова зовсім послідовно випливає з його теоретичних
