Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Не даремно символічною постаттю в новітній українській історії є Шевченко, що тайна його генія криється в глибинності й інтенсивності його людяности, його безпомильної етичної інтуїції. Цей самий мотив бринить у писаннях двох найбільших філософських розумів, що їх ридала Україна, Григорія Сковороди та Памфила Юркевича. Гуманістичний характер, хоч з різними забарвленнями, мали концепції двох наших найвизначніших політичних мислителів - Драгоманова й Липинського, цих протиставних і взаємодоповнюючих полюсів української суспільно-політичної думки.
Ті прикмети, що їх символізуємо словом “серце”, становлять велику цінність у сучасному світі, що в ньому (поряд з небувалим проґресом природничих наук, техніки й економіки) множаться загрозливі ознаки атрофії почувань, психологічного відчуження, дегуманізації. Ми не можемо відриватися від традиційних вартостей нашого народу, якщо не хочемо перестати бути собою. Але традиційних вартостей самих собою не вистачає. Їх слід доповнити через скріплення дефективної функції - інтелекту. Крім українського серця, потрібний ще український мозок. Щойно тоді український народ зможе стати господарем на власній землі, зайняти рівноправне місце “в народів вольних колі” та давати повноцінні внески у розвиток вселюдської культури Якщо Україна еволюціонуватиме в цьому напрямі, тоді, можливо, ще сповняться віщування Гердера.
ДИСКУСІЙНІ ВИСТУПИ НА МІЖНАРОДНОМУ ІСТОРИЧНОМУ КОНҐРЕСІ{83}
У днях 21-28 серпня 1960 відбувся у Стокгольмі, Швеція, XI Інтернаціональний Конгрес Історичних Наук. У зв’язку з Конгресом, але одним тижнем раніше, засідала у днях 17-20 серпня в Уппсалі, старовинному шведському університетському місті, Інтернаціональна Комісія Слов’янських Студій.
Разом з декількома іншими українськими вченими мав я нагоду приймати участь у цих наукових з’їздах. Нижче подаю резюме моїх виступів у дебатах Слов’янської Комісії та Стокгольмського Конґресу. Промови дискутантів у Стокгольмі (але не в Уппсалі), мають бути надруковані у книзі протоколів Конгресу.
Я свідомий того, що, для кращої інформації читачів, я повинен би теж подати змісти тих доповідей, що до них я забирав слово. Проте не роблю цього з уваги на ощадність часу й місця. Сподіваюся, що мої дискусійні виступи будуть зрозумілі й без цього. А втім на основі моїх критичних зауважень читачі могтимуть самі зорієнтуватися щодо деяких тез доповідачів.
I. ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ СТУДІЙ (УППСАЛЯ, 17-20 СЕРПНЯ 1960)
1. Доповідь О. Галєцького (США), “Проблема федералізму в історії Східньо-Середньої Европи”, середа, 17 серпня.
(О. Halecki: The Problem of Federalism in the History of East Central Europe.)
Проф. Галєцький вказав на деякі паралелі між двома колишніми великодержавами Східньої Европи, старою польською Річпосполитою та Габсбурзькою монархією, що обі були понаднаціональними та в більшій чи меншій мірі федеральними політичними з’єднаннями. Він бачить, напр., подібності між польсько-литовським та австрійсько-угорським дуалізмом.
Думаю, що можна б знайти ще інші паралелізми в історичній долі згаданих держав, що про них не було згадано в доповіді. На увазі маю той факт, що ні передрозборова Польща, ні стара Австрія, не витримали проби життя та що їхній упадок був обумовлений подібними причинами. Ці політичні тіла, що корінилися в добі феодалізму, не зуміли пристосуватися до модерних відносин. Австрійська імперія постала шляхом об’єднання ряду країн під пануванням однієї династії. У формуванні Речіпосполитої рішальним чинником було поширення прав польського шляхетства на аристократію ли-товсько-руських земель. В обох випадках маємо до діла з федеральними, чи квазі-федеральними, з’єднаннями феодального типу, які могли б були утриматися в модерному світі тільки під умовиною перетворення на демократичні федерації рівноправних націй. Цього, як знаємо, не сталося. Провідні кола обох держав не доросли до своїх історичних завдань. Польське маґнатство та австрійсько-німецька бюрократія були подібні до себе тим, що вони, заздро оберігаючи своє упривілейоване положення, не хотіли допустити рівноправности та самоуправи інших національностей, що входили до складу їхніх держав.
Паралелю між Польсько-Литовською та Австро-Угорською державами добачую теж у тому, що вони обі залишили по собі невідрадну спадщину, що утруднювала впорядкування відносин між націями, що колись заселяли їхні території. В 19 ст. речники польського самостійницького руху підносили гасло “за вашу й нашу свободу”. Але чому ці кличі знаходили такий слабий відгомін серед безпосередніх сусідів польського народу, литовців, білорусів і українців? Бо вони небезпідставно підозрівали, що за польськими закликами до спільної боротьби скриваються змагання до реставрації старої Речі-посполитої, себто польського панування над сусідніми народами. Подібно, коли в міжвоєнній добі відчувалася жагуча потреба в тіснішій співпраці між народами Наддунайського басейну, на перешкоді до цього стояли не тільки успадковані від старої Австрії взаємні жалі і претензії між націями, але також острах, оправданий чи неоправданий, перед можливістю габсбурзької реставрації.
2. Доповідь М. Берната (Німеччина), “Семигородські румуни в політичному плянуванні віденських центральних установ другої половини 18 ст.”, середа, 17 серпня.
(М. Bernath: Die Siebenbürger Rumänen in der politischen Planung der Wiener Zentralbehörden in der 2. Hälfte des 18. Jahrhunderts.)
Хочу доповнити цінну доповідь п. Берната вказівкою на те, що історична доля семигородських румунів у 18 ст. була дуже подібною до долі іншого, сусіднього народу, закарпатських українців. Також ці останні були т. зв. “неісторичним”, селянським народом, із візантійською культурною традицією. Австрійська політика в добі Марії Терезії та Иосифа II, що керувалася загальними принципами “просвіченого абсолютизму” та що шукала за потенціяльними союзниками у боротьбі проти мадярської шляхетської фронди, зайняла поставу протектора у відношенні до “волохів” і “русинів” Угорщини. Т. зв. урбаріяльна реформа, що прямувала до того, щоб забезпечити земельні наділи та мінімальні людські права кріпаків, стосувалася Угорщини в цілому, але вона мала особливе значення для таких суто селянських народів, як семигородські румуни й закарпатські українці. Якщо йдеться про цих останніх, то їхньою єдиною установою та репрезентантом національности була церква. Друга половина 18 ст. творить світлу сторінку в історії Греко-Католицької
