Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

Народився у Кам'янці-Подільському. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920 р. служив у 3-й гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Помер від плямистого тифу у Калішу.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 900. — С. 44.

(1886—19.03.1921) — військовий старшина Армії Української Держави.

Станом на 1.01.1910 р. — поручик 122-го піхотного Тамбовського полку (Харків), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (15.01.1917 р, за бій 08.10.1915 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У березні 1918 р. вступив до Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, служив у 2-му Запорізькому полку. З 04.11.1918 р. — командир 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку Армії Української Держави. Після початку протигетьманського повстання виїхав на Дон.

Згодом у Росії потрапив в полон до червоних. Утримувався в Архангельському концтаборі. Страчений на Північній Двині.

Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4. — С. 5–8; Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. Івана Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів — 1931. — Ч. 3. — С. 8; Самійленко С. Дні слави. — Нью-Йорк. — 1958; Архангельск. Расстрельные списки 1921 года. — Архангельск. — 2000.

(03.06.1895-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Тирасполь. Німець за походженням. Жив у Харкові. У російській армії — поручик.

01.09.1918 р. був мобілізований до 39-го пішого Харківського полку Армії Української Держави. З 01.11.1918 р. — молодший старшина кулементої сотні штабу Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 02.01.1919 р. — молодший старшина 1-го Запорізького ім. П. Дорошенка полку Дієвої армії УНР. З 25.03.1919 р. — командир сотні цього полку, перейменованого згодом на 16-й Запорізький ім. П. Дорошенка. 15.10.1919 р. з більшою частиною полку був інтернований у Польщі. З 04.04.1920 р. — молодший старшина 49-го стрілецького куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР 01–15.11.1920 р. — командир 2-го запасного куреня 6-ї Січової дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — молодший старшина кулеметної сотні 49-го стрілецького куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 30.04.1921 р. — командир 50-го стрілецького куреня 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 96–97; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 101; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 5.

(1864—07.04.1919) — відомий український громадський діяч.

До революції працював приватним лікарем в Одесі. Був одним із засновників «Братства Тарасівців».

Луценко Іван, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1930. — Ч. 2)

26.04.1917 р. на установчих зборах вояків-українців в Одесі був обраний головою Української військової ради, що діяла в Одеській військовій окрузі, Чорноморському флоті та Румунському фронті. На І Всеукраїнському військовому зїзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського генерального військового комітету. У 1918 р. — керівник одеського відділення Національного Союзу. З грудня 1918 р. очолював Одеський студентський загін, який на початку березня 1919 р. увійшов до складу Окремого Січового Запорізького куреня Дієвої армії УНР. 05.02.1919 р. сформував з повітових команд і сотень Херсонської і Подільської губерній т. зв. Подільський курінь (кіш) Дієвої армії УНР, був його командиром Загинув у бою 07.04.1919 р.

Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 12. — С. 19–22; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 29, 48, 62.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

Був мобілізований у розпорядження штабу Північної групи Дієвої армії' УНР і 03.05.1919 р. зарахований до 6-го запасного полісу Дієвої армії УНР.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 33.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — начальник 3-го відділу Гарматної управи Військового міністерства Української Держави.

У 1919 р. служив у білих. У 1920 р. повернувся в Армію УНР. З 09.09.1920 р. — помічник начальника історико-інформаційного відділу штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55.

(1888 — до 1936) — підполковник Армії УНР.

Народився на Чернігівщині. Закінчив військове училище (1908), вийшов підпоручиком до 73-го піхотного Кримського полку (Могилів-Подільський). Закінчив два курси Імператорської Миколаївської військової академії (1914). 29.08.1914 р. у складі 119-го піхотного Коломенського полку потрапив у німецький полон. Останнє звання у російській армії — поручик.

Лушненко Олексій, фото 1919 року (фото з приватної колекції)

15.10.1918 р. повернувся з полону в Україну. З грудня 1918 р. — інспектор класів Інструкторської школи старшин, у складі якої 17.05.1919 р. у Луцьку потрапив у польський полон. З 16.09.1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Станом на 20.10.1919 р. — інспектор класів Камянецької спільної юнацької школи. Станом на 04.08.1920 р. — начальник управління навчання військ Генерального штабу УНР. З жовтня 1920 р. — начальник штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. З 27.10.1921 р. — начальник штабу Київської повстаньчої дивізії, у складі якої брав участь у Другому Зимовому поході 04–19.11.1921 р. У спогадах інколи помилково стверджується, що О. Лушненко потрапив тоді у полон до червоних. Однак це заперечує той факт, що у грудні 1921 р. за його підписом у часописі «Українська Трибуна», Ч. 196, була опублікована стаття про перебіг Другого Зимового походу, що звалася «Смерть героїв (3