Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
На початку 1918 р. — т. в. о. начальника 11-ї піхотної дивізії, яку перевів на українську службу. З 27.04.1918 р. — 2-й помічник Військового міністра Центральної Ради, згодом — Української Держави. З 18.10.1918 р. — командувач 7-го Харківського корпусу Армії Української Держави.
Після протигетьманського повстання виїхав до Одеси, де спробував вступити до Добровольчої армії, але отримав відмову через службу в українській армії. У березні 1919 р. виїхав з Одеси до Туреччини, звідки незабаром відбув пароплавом до Владивостоку у розпорядження адмірала Колчака. З 15.08.1919 р. — начальник етапно-господарчого відділу штабу 1-ї Сибірської армії, згодом — начальник постачання 3-ї Сибірської армії.
На початку 1920 р. потрапив у полон до червоних. Перебував у розпорядженні штабу 5-ї армії та Всероглавштабу РСЧА. З 22.05.1920 р. працював в Управлінні справами Реввійськради Радянської Росії. З 01.01.1922 р. — старший керівник з тактики Військової академії РСЧА (згодом — академії ім. М. Фрунзе). У ніч з 1 на 2 січня 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). Винним себе не визнав. 18.07.1931 р. був засуджений до 10 років виправно-трудових робіт. У 1933 р. був достроково звільнений, викладав на Вищих курсах удосконалення комскладу «Постріл». У 1936 р. одержав персональне військове звання «комбриг». 21.12.1937 р. був знову заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Винним себе не визнав. Був страчений.
Лігнау Олександр, фото 1931 року (ДАСБУ)
ДАСБУ.-Ф. 6. — Спр. 67093. — Т. 59, архівно-слідча справа Аігнау О. Г.; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 1.03.1923. — Москва — 1923. — С. 133–134, Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 63, 64; Р. С. (Павло Шандрук) Осінь 1918 р. на Харківщині// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 3. — С. 1–9, Волков Е В. Егоров Н. Д. Купцов И. В. Белые генералы Восточного фронта гражданской войны. — Москва. — Русский путь. — 2003 — С 128.
ЛІНЕВСЬКИЙ Олекса
(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
У російській армії — молодший офіцер.
В українській армії — з початку 1918 р: сотник, командир 3-го куреня 3-го Гайдамацького полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 06.05.1919 р. — помічник начальника Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 10.06.1919 р. — начальник 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді—грудні 1919 р. хворів на тиф. Перебуваючи хворим у загоні О. Волоха, 11.02.1920 р. разом з загоном перейшов до червоних. Подальша доля невідома.
Омелянович-Павленко М. Спогади уіфаїнського командарма. — Київ. — 2002. — С 214, 224, 260.
ЛІНИЦЬКИЙ Дмитро Володимирович
(21.02.1892-?) — підполковник Армії УНР.
Родом із слободи Сватова Лучка на Харківщині. З 06.11.1920 р. — начальник штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії.
У 1928 р. закінчив економічно-кооперативний відділ Української господарської академії у Подєбрадах.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 62;Наріжний С Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С 156
ЛІПКО Петро Іванович
(3.12.1876 — після 1922) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив із козаків с. Браниці Козелецького повіту Чернігівської губернії. Народився у м. Бірючеськ Воронізької губернії. Закінчив 2-класне народне училище у слободі Олексіївка Бірюцького повіту Воронізької губернії, один клас Воронізької учительської семінарії, Тифліське піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до 2-го Закаспійського стрілецького батальйону. Згодом служив у 108-му піхотному Саратовському полку (Ковно), 2-му Східно-Сибірському стрілецькому полку (у складі якого брав участь у Російсько-японській війні), 17-му стрілецькому полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1915–1916 рр. — старший ад'ютант штабу 3-го кавалерійського корпусу. У 1917 р. — начальник штабу 43-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 28–29.04.1915 р.) та всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — полковник (з 15.08.1917 р.).
З 01.12.1917 р. — начальник українізованого 10-го армійського корпусу. З 08.06.1918 р. — в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 16.11.1918 р. — начальник Волинського добровольчого офіцерського загону, що воював проти військ Директорії. 18.12.1918 р. потрапив у полон, перебував під арештом та судом за спротив УНР. 3 12.02.1919 р., після звільнення, обіймав посаду помічника начальника розвідчого відділу Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р. член (а з 17.07.1919 р. — керівник) військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про заключения перемир'я. З 14.09.1919 р. — штаб-старшина для доручень при штабі Головного Отамана. 18.11.1919 р. перейшов на територію, окуповану польською армією, перебував у таборах для інтернованих українських вояків. З 18.05.1920 р. — начальник штабу Армії УНР. З 27.11.1921 р. — командувач Запасних військ УНР.
Ліпко Петро, фото 1911 року (надано для піблікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
В 1921 р., після інтернування Армії УНР, за незясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії.
Ліпко Петро, фото 1919 року (ЦДАВОУ)
На початку жовтня 1922 р. виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося. Серед інтернованих військ УНР у Польщі поширювалася чутка, що одразу після перетину радянського кордону П. Ліпко був арештований і відправлений до концтабору.
ЦДАВОУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 544. — С. 55–57-зв.; Ф. 1075 — Оп 2. — Спр. 651. — С 41;
