Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

(9.09.1895—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Києві. На військову службу вступив у 1915 р. Останнє звання у російській армії — підпоручик (артилерії).

В українській армії з 1917 р. У 1920— 21 рр. — командир батареї 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Станом на 15.09.1922 р. — приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 923. — С. 18–25; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 22. — С. 11.

(1889—05.03.1949) — військовий старшина Армії Української Держави.

Народився у Камінці-Подільському. Закінчив Суворівський кадетський корпус (Варшава), Київське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком до 168-го піхотного Миргородського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні Закінчив два курси Військової академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 11-ї піхотної дивізії, помічник старшого ад'ютанта оперативної частини штабу 8-ї армії. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 10.03.1918 р. — помічник начальника розвідчого відділу Генерального штабу УНР. З 20.04.1918 р. — старшина для доручень розвідчого відділу Генерального штабу УНР, одночасно — викладач тактики Інструкторської школи старшин. За Гетьманату був підвищений до звання військового старшини. З 09.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. Станом на 06.03.1919 р. — працівник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. З 11.04.1919 р. — начальник дислокаційної частини оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР.

Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.

З 1921 р. перебував на еміграції у Німеччині, співпрацював з журналом «Война и Мир». Згодом мешкав на еміграції в Аргентині.

ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 53-зв. — 54; Левченко С Інструкторська Школа Старшин//За Державність. — Варшава — 1938. — Ч. 8. — С 124–125; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 4. — С. 296.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

З 03.02.1919 р. — військовий слідчий Південно-Західного району Дієвої Армії УНР.

10.03.1919 р. здав посаду. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 149.

(25.04.1871 — після 1929) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Камянці-Подільському. Закінчив Варшавське реальне училище (1888), Одеське піхотне юнкерське училище (1890), вийшов підпрапорщиком до 28-го піхотного Полоцького полку (Петраков), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 1915 р. — підполковник, помічник командира 8-го стрілецького полку. З 28.07.1916 р. — полковник, командир 7-го стрілецького полку. З 28.09.1916 р. — командир 21-го стрілецького полку. З 12.06.1917 р. — командир 48-го запасного полку в Одесі. За час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 03.05.1915 р.).

З 12.10.1917 р. — начальник Української гайдамацької бригади в Одесі, очолював її до розформування 11.01.1918 р. З 01.07.1918 р. — член Єлисаветської ліквідаційної комісії. З 01.10.1918 р. — командир 3-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 20.12.1918 р. — помічник начальника 5-ї пішої дивізії військ Директорії. 01.06.1919 р. у Тернополі потрапив у польський полон. 20.01.1920 р. — начальник 1-ї запасної бригади Дієвої армії УНР. З 18.05.1920 р. — начальник 2-ї запасної бригади Армії УНР. З 12.09.1920 р. — помічник начальника 1-ї Кулеметної дивізії Арллії УНР. З 05.09.1921 р. — помічник начальника 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.

У 1923 р. виїхав в Україну, за що Військовим міністерством УНР був позбавлений військового звання. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 112. — С. 9–14; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; Спр. 1067. — С. 36–46; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. — № 1. — С. 83; Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7.

(02.03.1876-?) полковник Армії УНР.

Походив з дворян Києва. Закінчив 3-тю Київську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1899), вийшов підпрапорщиком до 132-го піхотного Бендерського полку (Київ), у складі якого у 1905–1909 рр. перебував у відрядженні на Кавказі для при душення революційних виступів. У 1914 р. старший ад'ютант штабу 33-ї піхотної дивізії. Під час Першої світової війни був поранений. Нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня. З березня 1917 р. обіймав посади старшого ад'ютанта та в. о. начальника штабу 42-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Мазюкевич Володимир, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

З 03.01.1918 р. — помічник начальника штабу військових формувань Центральної Ради, очолюваних Ю. Капканом, і помічник начальника штабу Особливого коменданта Києва. З 08.03.1918 р. — начальник господарчого відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 26.12.1918 р. до 09.04.1919 р. — вартовий отаман Південно-Західного (він же — Холмсько-Галицький) фронту Дієвої армії УНР. У червні 1919 р. потрапив у польський полон. З 18.05.1920 р. — начальник штабу 7-ї запасної бригади, а з 12.07.1920 р. — начальник 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 17.08.1920 р. — начальник штабу командувача запасних військ Армії УНР. З 12.09.1920 р. — начальник штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. З 09.08.1921 р. — начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 112. — С. 31; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7—10; Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7; Пузицький А.