Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

Народився у Гадячі Полтавської губернії. У 1914–1917 рр. служив у 240-му піхотному Ваврському полку. Нагороджений Георгіївською зброєю (21.11.1915 р. за бій 13–14.12.1914 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

Липницький Юліан, фото 1920 року (За Держав ність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

Восени 1917 р. був ініціатором виокремлення українців 60-ї піхотної дивізії в Український полк ім. Пилипа Орлика.

У липні 1919 р. був розстріляний білими у Полтаві за відмову служити в Збройних Силах Півдня Росії.

З 15.11.1918 р. — начальник організаційного відділу штабу військ Директорії. Станом на 12.02.1919 р. — начальник Персональної управи Головного штабу Дієвої армії УНР. З 21.03.1919 р. — член т. зв. Тимчасового уряду Південно-Західної області УНР, що вів переговори з більшовиками (т. зв. Вапнярська Республіка). З 16 травня 1919 р. — помічник головного державного інспектора Дієвої армії УНР. У серпні 1919 р. був членом делегації УНР у Польщі на мирних переговорах. Станом на 12.11.1919 р. — начальник залоги Кам'янця-Подільського.

Станом на 20.12.1922 р. — начальник української збірної команди при Військово-спортивному клубі у Варшаві. Помер у Варшаві, похований на православному цвинтарі Воля.

Кущинський А В Летючі сотні «Українського Вільного Козацтва»//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 173–174; Кущинський А Спогад з 1917-го року//Українське Козацтво. — 1974. — Ч. 28. — С. 25–28.

(24.03.1897-30.12.1975) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

Народився у Рівному Закінчив комерційне училище, навчався у Київському комерційному інституті. У 1916 р. був мобілізований до армії, служив у 83-й артилерійській бригаді. Згодом закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917). Останнє звання у російській армії — прапорщик.

З кінця 1919 р. служив у Корпусі Січових стрільців Дієвої армії УНР, був членом редколегії часопису «Український Стрілець». У 1920 р. — у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, був керівником дивізійної друкарні та видавництва.

З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу комерційну школу, працював у польській Головній статистичній управі. Був членом редколегії часопису «На чужині».

З 1944 р — на еміграції у Західній Німеччині. Видавав часописи «Наше Життя», «Юні Друзі», «Господарсько-Кооперативний Часопис» тощо. З 1952 р. жив на еміграції у Канаді (Торонто). У 1959–1970 рр. очолював Союз бувших вояків-українців у Канаді. Видавав часопис «Дороговказ». Помер та похований у Торонто.

Липовецький Іван, фото 50-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 386; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1976. — Ч. 2. — С. 61–64.

(28.01.1883-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Балта. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920–1921 рр. — помічник командира Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 17.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив юридичний факультет університету. Штабс-капітан російської армії. Під час Першої світової війни працював у відділі розвідки штабу 7-ї російської армії.

На початку листопада 1917 р був призначений командиром Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який мав сформуватися з військовополонених-українців австро-угорської армії. У січні—лютому 1919 р. — командир 2-го Одеського полку Дієвої армії УНР. Згодом — начальник контррозвідки Запорізької групи Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — помічник військового аташе УНР на Паризькій мирній конференції. У 1920–1921 рр. — полковник для доручень при Головному Отамані С. Петлюрі.

У 1923 р. повернувся в Україну. Працював у Харкові в Коопспілці. У 1929 р. виїхав до Новосибірська. Подальша доля невідома.

Кучабський В. Від первопочину до проскурівського періоду//Золоті ворота. Історія Січових стрільців — Київ. — 1992. — С. 36, 44; Євтимович В. До «Споминів розвідчого старшини 1919–1923 рр. на Великій Україні — І. Вислоцького»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 9. — С. 13–14; Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року//Український історик. — Торонто. — 1986. — Ч. 1–2. — С. 75–86.

(28.02.1889-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Верхньодніпровськ. 3 1914 р. служив офіцером у 260-му піхотному Брацлавському полку. У 1916–1917 рр. командував 2-м батальйоном у 754-му піхотному Тульчинському полку. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (18.11.1917). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Був одним із ініціаторів українізації у 189-й дивізії. З листопада 1917 р. до кінця січня 1918 р. — командир 1-го куреня 753-го піхотного Вінницького полку, що був українізований.

V грудні 1917 р. на чолі куреня прибув до Миколаєва У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. Навесні 1919 р. — командир 1-го куреня 56-го пішого дієвого Немирівського полку Дієвої армії УНР. Влітку 1919 р. — командир 12-го пішого Немирівського полку ім Сірка 3 07.10.1920 р. — командир 9-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу 04–19.11.1921 р., під час якого командував 5-м збірним куренем 3-ї Залізної дивізії. У бою під ст. Чоповичі 11.11.1921 р. дістав важке поранення (С. Лисогора та ще кількох поранених вояків героїчно врятувала його дружина Юзефа Лисогор, яка також брала участь у Другому Зимовому поході).

Лисогор Степан, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

З 1923 р. жив на еміграції у Калішу. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 73–79; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 37, Калюжний О Із Саранська до Херсона//За Державність. — Варшава — 1939. — Ч. 9. — С. 171–178;