Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Ще в січні 1919 р. під час окупації України більшовиками було скасовано назву УНР і замінено назвою — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). На чолі нового бутафорного радянського українського уряду був поставлений особистий друг Леніна і Троцького Християн Раковський. Цей Тимчасовий робітничо–селянський уряд було створено за постановою керівного ядра російської більшовицької партії — ЦК РКП, уряд цей був “його органом” і мав проводити в життя “всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно”.

Отже, новопроголошена 1919 р. більшовиками державність України була цілком маріонетковою. Фактично Україна перетворилась на частину російської території, з її більшовицькою системою управління, радами народних депутатів, ревкомами, ЧК, а на селах — комітетами бідноти, що по суті були провідниками диктатури більшовицької партії.

Події в Україні, пов’язані із встановленням радянської влади в 1919 р., опір, який почало чинити їй українське селянство, змусили вождя російських більшовиків Леніна врахувати важливість національного питання в Україні, не допускати, як він писав, його ігнорування, а розпочати боротьбу проти пережитків “великоросійського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів”. Визнання, скажемо відверто, надто серйозне і важливе, якби воно не перетворилося, за старою бюрократично–централістичною традицією, в порожню демагогію, коли говориться на словах одне, а насправді діється інакше.

Але це застереження вождя в ті часи змусило додати трохи національної барви до радянської влади в Україні, що встановилась на кілька місяців знову після витіснення Директорії в західні регіони України. Тепер більшовики доповнювали свої соціальні гасла новою риторикою. Так в одному з декретів радянської влади проголошувалось, що головним завданням комуністичної партії України є “захист незалежності й цілісності Української Соціалістичної Радянської Республіки”. Втім, бутафорність більшовицьких гасел стає постійною ознакою нової влади, як і подвійна моральність, і підтасовка чи навмисне перекручування фактів.

Історія готувала Україні нові випробування. Після перемоги більшовицької влади в Україні розпочався період “побудови соціалізму в окремо взятій країні”, формально була проголошена, як і в інших національних республіках, що боролися за свою незалежність, національна державність, комуністично–більшовицька за своїм змістом. Та водночас центральний більшовицький уряд починає поступово знищувати національні завоювання українців. Керівництво Українською Радянською Республікою здійснюється вірнопідданими ставлениками партії більшовиків, вихідцями з інших національностей, бо українським більшовикам у Москві не довіряли й далі.

Усі владні установи заповнюються присланими в Україну довіреними людьми — це були і росіяни, і грузини, і поляки, і євреї, і лише зрідка українці — особливо вірнопіддані, але їм довіряли другорядні посади.

У березні 1919 р. на II Всеукраїнському з’їзді Рад було прийнято першу Конституцію УСРР. Перед тим вона була схвалена третім з’їздом Компартії України. В її основу лягли всі основні положення Конституції РСФРР, яка вже була перед цим прийнята. За прикладом Росії в українській конституції визначалось, що Україна є республікою рад, через які державою управляють трудящі — робітники, селяни та червоно–армійці. Ради ж були формою “диктатури пролетаріату”. Отже, Радянська Українська Республіка являла собою державну форму “диктатури пролетаріату”, тобто, “державну владу робітничого класу, що здійснюється в союзі з трудящим селянством”. Таким чином республіка рад виступила як форма панування одного класу — пролетаріату та його союзника — селянства. Оскільки за марксистсько–ленінською теорією скоро мала відбутися світова революція, то УСРР мала стати частиною “єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки”. Отже, виходило, що існування радянської державності було не тривалим, а лише тимчасовим.

Класовий характер Конституції 1919 року відбився й у тому, що лише “трудящі класи” мали право на демократичні свободи — свободи слова, зібрань, товариств, спілок, виборів тощо. Інші верстви суспільства — селяни–середняки, заможні селяни, духовенство, інтелігенція, студентство, підприємці тощо — проголошувались нетрудящими і жодних прав не мали. Будь–які пропозиції розширити коло громадян, які б мали виборче право, чи зрівняти у правах всі національні меншини в Україні, чи встановити гарантії захисту прав громадян відкидались. Крім того, був відсутній розподіл повноважень між різними гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою.

Сутність більшовицької моделі державності, яка була здійснена в Росії, тепер переносилась на Україну: це повний контроль партії над державою, слухняний державний апарат, який домінує над усім суспільством.

Щодо української держави — то їй не передбачалося мати ні своєї армії (бо тоді було б необхідно вважати на Україну), ні демаркації кордонів (бо це перешкодило б процесові асиміляції українців “старшим братом” і вивезенню з України хліба та інших матеріальних ресурсів). Нейтралізувавши лідерів української партійної опозиції, зокрема колишніх українських соціал–демократів, що об’єдналися навколо свого органу “Боротьба” — боротьбистів на чолі з В. Елланом–Блакитним та О. Шумським, увівши їх до складу ЦК КП(б)У і тим знищивши їх як окрему політичну силу, більшовики здобули грандіозну перемогу над Україною. Ленін прирівняв її до двох виграних битв.

Ще одна опозиційна українська партія — укапісти (Українська комуністична партія) потрапила під недремний нагляд Державного політичного управління (ДПУ) і під його тиском взяла курс на самоліквідацію, щоб повністю зійти з політичної арени. Згодом (1924–1925 рр.) ці опозиційні державницькі партії були розколоті, їхні лідери (М. Скрипник, О. Шумський, А. Річицький) виступили проти своїх попередніх позицій. Але