Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Більше того — вона докладає всіх зусиль, аби тільки погіршити становище українців, що боролись за свою державу. Було зроблено все, щоб не дати можливості переправити для української армії закуплені урядом України в американської Ліквідаційної комісії за 8 млн доларів одяг і санітарні матеріали. Грошей в уряду не було, бо в Кам’янці–Подільському надто повільно друкувалися українські гривні. А останній літак, який переправляв партію грошей, видрукуваних у Німеччині, упав над Румунією. Румунія, за порадою Антанти, не дозволила Україні забрати свої гроші…

У ці страшні дні Петлюра писав А. Лівицькому до Варшави: “П’ять тисяч пар чобіт, плащів та п’ять тисяч рушниць із набоями могли б урятувати наше становище”. Але й тих п’яти тисяч Антанта не дала можливості придбати. Єдиним виходом була реквізиція взуття і теплого одягу у населення. Ця реквізиція була проведена 31 жовтня. Але тим не можна було врятувати української армії. Погіршилось ставлення населення до українського командування.

Становище українських військ ускладнювалося незгодами в середовищі українського керівництва. Ці незгоди перекинулися і на військових командирів. Прикладом цього може бути те, що один із генералів Української галицької армії Мирон Тарнавський 6 листопада 1919 р. сепаратно від Петлюри уклав угоду з денікінськими генералами. За цією угодою галицькі війська з усім майном перейшли під командування денікінців. Це в той час, коли Денікін зазнав величезної поразки від червоних військ і втратив місто Орел.

То була нова катастрофа для Петлюри та всієї української армії. Це була вже друга за цей рік грандіозна політична й національна зрада галицьких генералів, яка викликала обурення серед усіх верств українського населення. Диктатор Західноукраїнської республіки Петрушевич також сприйняв це як велике нещастя. Сучасники говорили, що він навіть заплакав. Але через кілька днів заявив, що справді, мабуть, потрібно відмовитись від боротьби за самостійну Україну й увійти в союз із Денікіним, бо для українців страшна більше не Росія, а Польща, що важить захопити Галичину і Правобережну Україну, її війська вже окуповували західні українські землі і 16 листопада зайняли Кам’янець–Подільський. Він покинув Галичину, виїхав до Відня й утворив уряд у вигнанні — уряд в екзилі. Це ж саме невдовзі зробили і деякі представники Директорії, зокрема Ф. Швець та А. Макаренко, котрі виїхали до Польщі. Директорія розпалась.

15 листопада 1919 р. члени Директорії передали права державного управління Симону Петлюрі. Що було йому робити в тій ситуації? Галицький фронт зник і власні військові частини були ослаблені. Проте він зібрав рештки своїх військ і змінив військову тактику. Петлюра розумів, що відкрита війна, відкриті воєнні операції проти сил ворога, що в кілька разів переважали його військо, були неможливі. Через те він вирішив вдатися до партизанської тактики. Відправив у тил денікінській армії та більшовицьким військам в Україні п’ятитисячний загін на чолі із генералами М. Павленком–Омеляновичем та Ю. Тютюнником.

Цей загін діяв п’ять місяців по ворожих тилах, пройшов значну територію Центральної та Південної України, піднімав на повстання українських селян. Але боротьба з денікінцями та більшовиками Петлюрою була вже, ясна річ, програна. Більшовики з’єднали свої сили, закликали до своєї армії багато колишніх офіцерів царської армії і розпочали наступ на Денікіна. Скоро його війська були відкинуті до Ростова–на–Дону.

У цей період більшовицький російський уряд змінює свою політику щодо українського населення. Не нищить українську інтелігенцію й не руйнує українську культуру; навпаки, В. Ленін заявляє, що потрібно вдатись до українізації, що в Україні державною мовою мусить бути українська, що Україна визнається радянською Росією як незалежна держава.

I це привернуло довірливу українську інтелігенцію на бік більшовиків.

Частина політизованого українського селянства також вирішила, що тепер, нарешті, зміниться ситуація, і воно також стане рівноправним членом Української держави. Повірила і частина українських соціалістів, які створили нову партію — “боротьбистів” і збиралися витворити незалежну Українську державу.

Винниченко приїздить з еміграції в Україну, намагається домовитися з російськими більшовиками–ленінцями. Всі вони тоді ще й у гадках не могли мати, що за цю свою довірливість більшовицьким вождям, за цей політичний поворот через кілька років вони дорого заплатять.

Утім, більшовики не відповідали Винниченкові та його сподвижникам на їхні “залицяння”. Російські керівники не хотіли йти ні на які угоди з українськими соціалістами — бо ні з ким не хотіли ділити влади в Україні.

А тим часом в Україні посилювались совєтофільські настрої, зокрема і по селах Поділля, і на Волині. Це було викликане тим, що в цих краях селяни були в опозиції до поляків, які намагались відновити тут владу Польської держави. Як і в сімнадцятому столітті, селяни вважали, що краще бути в союзі з більшовицькою Росією (хоча сутність політики її ще була нікому не відома), аніж жити під владою польських панів. Це призвело до того, що в Кам’янці–Подільському деякі представники українських партій — соціал–федералістської, соціал–демократичної та інших — утворюють опозиційну до Директорії організацією — Українську Національну Раду. Вони хотіли замінити владу Директорії, з’єднатися з російськими білогвардійськими загонами. Це ще раз призвело до чергового розколу серед лідерів визвольних сил в Україні.

Таким чином і Українська галицька армія, і частина української політичної еліти найчисленніших політичних партій відколюються від Української Народної Республіки, від ідеї самостійної української державності. Вони згодні були боротися з більшовицькою Росією під прапорами імперських білогвардійських генералів, забуваючи, що й ця група російського суспільства не хотіла бачити самостійною Україну Ця угодовська українська демократія погубила ідею боротьби за незалежну Українську державу.

Отже, політична незрілість українських лідерів і партій, теоретична непідготовленість у державницьких питаннях і призвела до того, що була втрачена стратегічна ідея в державному будівництві. Багатьом українським лідерам невідомо було, за що боротись: за соціалістичні ідеали, які відсовували на другий план або й зовсім усували потребу будівництва держави, чи за національну державу. Політичні розколи, незгоди, тертя, взаємна ворожнеча груп та