Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
У той час, як народи Східної Європи — менш численні й багаті — здобули свою державність, тридцятип’ятимільйонний український народ у жорстокій боротьбі 1917–1920 рр. не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, що раніше входили до складу Російської імперії, Польща, яка відродила свою політичну силу і державу з–під уламків двох імперій. Здобули незалежність Угорщина, Чехословаччина, які раніше входили до Австро–Угорської імперії.
І знову доводиться аналізувати причини драматичної долі державності українського народу.
Україна, внаслідок багатовікового колоніального гноблення, зазнавала постійного грабування її природних та, найголовніше, її інтелектуальних ресурсів, що не давало можливості розвивати потужну економіку та формувати у суспільстві свідомість власної сили і повноцінності. Національна економічна верхівка України була — порівняно з російською та іноземною — бідною, неорганізованою, лакейською, бо могла добитись якихось багатств, лише прислужуючи сильнішій владі, лише мовчки терплячи звинувачення у меншовартості, лише зраджуючи свою національну гідність і демонструючи запопадливість перед владою чужої держави, яка культивувала доноси, підкупи, хабарництво.
У національній свідомості українського народу не могла закріпитись ідея власної держави, бо не було кому ту ідею культивувати. В роки Української революції уже існував невеликий і слабкий прошарок свідомої політичної еліти — українська інтелігенція. Але цей прошарок був нечисленний, до того ж він не міг спертись на політично не підготовлене селянство. Адже в цей період поступу людського суспільства провідну роль відігравало вже не селянство, а освічене робітництво. Його в Україні майже не було, а те, котре існувало, було національно і державницьки несвідомим і зросійщеним. І драма українських провідників полягала в тому, що вони мусили опиратись саме на селянські маси, які легко піддавались демагогічним обіцянкам більшовиків. Неосвічені, віками визискувані, довірливі хлібороби так довго й сліпо боролися за волю і за землю, і так їм хотілося вірити, що нарешті настане тепер земний рай, що вірили кожному, хто це обіцяв.
І цю політичну незрілість, цю наївну довірливість українського народу уміло використовували керівні діячі більшовиків. Так, соратник В. Леніна Лев Троцький, відправляючи в Україну своїх агітаторів, давав настанову, як використати бунтівливих і довірливих селян. Він говорив, що в українських селянах може прокинутись “вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Только безграничная доверчивость й уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войн, каждый раз губили все завоевания украинцев”.
Здається, Троцький дуже влучно помітив головну причину всіх наших поразок у минулому і сучасному: “отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войн…” А далі Троцький говорить таке: “… эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе нам необходимо возвратить Украйну России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может… ”
Таким чином, більшовики використовували політичну незрілість українських селян, підсовували їм казки про землю і волю, про комуністичний рай, про блага соціалізму, в які самі не вірили. А тим часом відбирали у них землю, волю і державу. Слабка українська політична еліта не могла цьому нічого протиставити. Більше того, вона сама піддалась на утопічну ідею можливості побудувати соціалізм у напівфеодальній, зруйнованій війною країні, що суперечило не лише здоровому глузду, а й марксистській теорії, створювала різних видів соціалістичні партії, відсуваючи головне історичне питання для українського народу — питання побудови держави — на другий план.
Тобто, сама наша провідна політична сила також була політично незрілою, недалекоглядною, потонула в утопічних ідеях антиприродної соціальної рівності. (До речі, ця хвороба ще не покинула й сучасні українські так звані комуністичні та соціалістичні партії.)
Вона мала слабку підтримку в селах і серед робітників у містах. Слабкість соціальної бази боротьби і призвела до драматичної розв’язки Української революції XX ст.
Крім того, провідна українська верства була ідейно роз’єднаною і не знала, куди вести свій народ — до соціалізму чи до демократичної держави. Згодом про це написав перший голова уряду Центральної Ради В. Винниченко: “Не треба було національну ідею, всю справу національного відродження нашого народу робити справою буржуазного демократизму і тим баламутити широкі маси й одвертать активний елемент їх, пролетаріат, від самої ідеї національного відродження. Треба було бути принаймні розумними політиками, коли не могли бути добрими соціалістами, треба було розуміти дух часу, його тенденції і не випускати з українських рук влади”.
І справді, соціалістичні заклики українських вождів відсунули на другий план питання національно–державницького відродження України. Більш рішучі соціальні обіцянки і демагогічні гасла російських більшовиків привертали увагу українських селян більше. “Дух часу”, дух національного відродження, про який говорив В. Винниченко, на той час був, до речі, мало зрозумілий і йому самому, що належав до чільних лідерів УНР; і це в той час, коли увесь цивілізований світ уже розумів, що найвищим ідеалом народу в історії є утворення й збереження власної держави як гаранта соціальних і духовних здобутків. А відтак в Україні знову силоміць встановилися порядки й органи влади, вироблені практикою іншої країни — більшовицької Росії.
До всіх цих згаданих причин поразки УНР варто ще додати зрадницьку позицію європейських держав, передусім країн Антанти. Вони енергійно й послідовно виступали за відродження Російської імперії, навіть більшовицької, хотіли задовольнити анексіоністські апетити більшовиків за рахунок України та інших народів, що прагнули відокремитись від Росії, аби тільки тим зупинити більшовицький натиск на Європу, аби лише більшовицька Росія не зачіпала їхнє благополуччя.
Але Українська революція
