Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Справа в тім, що армія УНР пішла на космополітичну Одесу, де українців зустрічали стримано. На Київ наступали галицькі війська, причому галицькі формування мали форму одягу австро–угорських вояків, що нагадувало українцям недавнє перебування в Україні австро–німецьких окупантів, які грабували й здирствували тут. Це викликало настороженість з боку населення, яке не могло зрозуміти, що ж це за армія, яка нині йде на Київ. Більшість вважала, що це не українські, а австро–німецькі війська повернулися назад.

Денікін же, приєднавши професійні частини УГА, посилив свою армію і вже у вересні 1919 р. змінює план і не йде на Москву, а раптом оголошує війну Україні. Він пише відозву “К населенню Малороссии”, називає український рух зрадницьким, спрямованим на поділ Росії. Заявляє, що він стоїть за “единую и неделимую Россию”. Це означало, що на Україну повернеться нове імперське ярмо…

Захопивши Київ, білогвардійська армія повела війну з українським народом. Замість того, щоб воювати з більшовиками, як про це заявляв Денікін на початку свого походу, він та його прихильники твердо стояли на шовіністичних позиціях: “Украины не было, нет и не будет”. І це було одним із найбільших прорахунків білого генерала. Замість того, щоб об’єднати свою армію з українськими військами та всіма антибільшовицькими силами проти більшовицьких змовників, він розпочав війну з молодою Українською державою. Один із провідних політиків Великобританії Вінстон Черчілль тоді закликав антибільшовицький блок, і денікінців у тому числі, об’єднатися з українцями і разом виступити проти більшовицького режиму в Росії. Але Денікін виявився поганим політиком — він не прислухався до цих тверезих міркувань. Замість того, щоб з’єднати сили з українцями, він дав розпорядження боротися з ними та їхніми установами на терені України.

Денікінські вояки знущалися над усім українським: здирали українські вивіски, знищували різні українські написи, заарештовували українську інтелігенцію, громили українські школи й газети, ліквідовували українські громадські організації. Україну можна було називати тільки “Югом России” або “Малороссией”. Шлях денікінців по Україні всюди був позначений жахливими єврейськими погромами, і це викликало ненависть до нових окупантів також і з боку єврейського населення.

Денікінські солдати грабували українських селян. Сучасники свідчили, що вони реквізовували провіант гірше, ніж це робили більшовики. Якщо спочатку селянство в Україні приязно зустрічало денікінців, бо сподівалось, що ті віддадуть йому землю у власність, то тепер воно піднімалося на боротьбу з ними, бо ніякої землі їм ніхто не давав, а безпощадно забирав останнє.

Через те заклик українських лідерів боротися проти Денікіна потрапляв на сприятливий ґрунт. Недаремно Троцький у ті роки зізнавався: “Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров возненавидел украинский крестьянин до глубины души своей… ”

Проте всі зусилля українців здобути допомогу Антанти для боротьби з денікінцями, а з іншого боку — і з більшовиками не мали ніякого успіху. На Паризькій мирній конференції країни Антанти не хотіли визнавати Української Народної Республіки, вважали її лише частиною Російської держави, незважаючи на те, що це була вже більшовицька держава, якої вони не визнавали і боялись. Деякі країни Європи, такі як Франція, побоювались посилення Німеччини і тому шукали протидії їй. Це й було причиною того, що Франція йшла назустріч новоствореній Польській державі, яка жадала повернути собі західні українські землі. Те ж стосувалось і Великої України.

Країни Антанти підтримали вимогу більшовицької Росії, котра переконувала Європу, що українці Наддніпрянщини нібито ніколи не мали власної держави, а через те — не можуть взагалі мати свого окремого державницького життя. Тому їм не потрібно подавати ніякої допомоги, бо цей народ, мовляв, неосвічений, недержавний, не здатний до самоорганізації. Ясна річ, вся Наддніпрянська Україна мала залишатись під владою нової Росії більшовицької.

А інші народи Австро–Угорської імперії, на думку європейських політиків, мали право на формування своїх держав, бо в історії мали свої періоди державницького існування. Тому дістали тоді від Антанти державне визнання Чехія, Угорщина, Польща, Фінляндія, Прибалтика… Українці Галичини сподівалися використати цей принцип — наявність державності в історії, щоб дістати визнання їхньої державності. Через те галицька дипломатична делегація відокремилась від спільної української делегації на мирній Паризькій конференції, послабивши тим самим її позиції. Але сподівання галичан були марними. І галицькі, і наддніпрянські українські землі країни Антанти вважали лише розмінною монетою на сході Європи і прагнули задобрити ними і більшовицьку Росію, і панську Польщу. І таким чином створити бар’єр проти просування більшовизму в Європу.

Та це стало зрозумілим українцям трохи пізніше. На той час галичани розпочали сепаратні переговори з країнами Антанти. Вони виявились безплідними. Європейські держави віддавали величезний народ Східної Європи — український — польській і російській державам у пряме рабство заради власного, як з’ясувалося трохи згодом, короткочасного спокою.

Після падіння Києва під ударами денікінської армії уряд Директорії на чолі з Петлюрою та його українська армія опинились у пекельному трикутнику. На заході піднімалась проти України підтримана Антантою Польща. Зі сходу посунула свої полки більшовицька Росія. З півдня наступала денікінська армія. Коло звужувалось. Петлюрівські війська опиняються в зашморгу, який затягувався і над українськими військами, і над українською державністю.

Восени і взимку 1919 р. в українському війську розпочалася епідемія тифу. Воїни падали, як колосся під невидимим серпом смерті. Хворі розбігалися по домівках. Зменшувалася чисельність армії. Антанта не подавала аніякісінької допомоги.