Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
За військовою конвенцією, яка додавалась до цієї угоди, визначалося, що українські війська на чолі з Петлюрою підпорядковуються військовому командуванню Польської держави. Вони з’єднують свої сили і йдуть відвойовувати українську землю. Та все ж про угоду стало скоро відомо в політичних колах України.
Цей союз Петлюри з Польщею викликав страшенне обурення як у Галичині, так і в Україні Наддніпрянській. У Галичині, де визвольний рух мав досить відчутні успіхи і де українські лідери сподівалися, що Західній Україні Європа таки дасть можливість державного існування, умови цієї угоди ставили під загрозу знищення будь–яких надій на суверенність. Відомо, що поляки упродовж багатьох століть володіли цією українською територією і не допускали й думки, що Галичина може відокремитися від Польщі. Тепер, за цією угодою, Галичина мала юридично перейти під владу Польської держави. Отже, перекреслювалися всі сподівання на державне існування Галицького краю, знищувались і всі національно–визвольні завоювання в ході Української революції.
Обурення викликало й те, що українська армія підпорядковувалася польському командуванню, підпорядковувалося далі й економічне життя майбутньої України. Така обставина викликала велике невдоволення і в лавах українських політичних лідерів Наддніпрянщини. Пішов у відставку весь український уряд на чолі з Ісаком Мазепою, пішли у відставку представники провідних політичних партій на знак протесту проти цієї угоди Петлюри. Але ніхто не зважував, що в нього іншої допомоги ні від кого не було. Між іншим, ніхто не звернув уваги й на те, що в цьому випадку Петлюра вчинив так само, як вчинили недавно і галичани, зраджуючи не тільки війська Петлюри домовленістю із денікінцями, виходячи тільки із власних інтересів, а й і нехтуючи інтересами незалежності всієї Наддніпрянської України.
У Петлюри не було й часу шукати інших спільників. Справді, це була єдина можливість відновити свою владу в Україні, відновити державне існування українського народу хоча б не на всій українській території, а все ж на великій її частині. З точки зору стратегічного розвитку подій таке рішення мало сенс: можна було розраховувати, що, відновивши Українську державу на значній частині України, з часом можна було б з успіхом провадити боротьбу і за відновлення державного існування іншої частини української території, зокрема й Галичини, яка становила третину всієї України. Але цього не хотіла розуміти більшість політичних діячів України та й Галичини.
Разом із 60–тисячною польською армією Петлюра, маючи 14 тис. вояків, рушив в Україну. У складі військ Петлюри була група військових загонів Омеляновича–Павленка. У цьому поході Петлюра мав намір сформувати ще чотири дивізії. Проте польське командування не дозволило йому цього зробити. Ясно було, що польські керівники намагалися використати кризове становище українських лідерів для того, щоб знову захопити українські землі, щоб розширити межі Польської держави та відновити її володіння “від моря до моря”, як це було до поділів Польщі кінця XVIII ст. Ясно було, що польські війська не несли українцям ніякої державності і свободи. Союз з ними Петлюри видавася дивним, а то й зрадницьким. Багато політичних діячів його засуджували, але іншого виходу ніхто не пропонував.
Коли навесні 1920 року польські війська зайняли Київ, вони розпочали погроми українських установ, навчальних закладів, розстріли мирного населення. Тобто вони дивилися на Україну як на новопридбану колонію з дикими тубільцями. Недалекоглядність і безглуздість цієї політики була явною. Сам Петлюра не сподівався від цивілізованої європейської держави такої короткозорості щодо її власних національних інтересів. Польща мала досвід колоніального життя в Російській імперії і мала б розуміти, що і українці й поляки мусять разом відбиватись від неоколоніального більшовицького ярма. Та історія нічого не навчила польську суспільність! Утім, їй довелось небагато чекати, щоб жорстоко розплатитися за цю зраду України.
Російський більшовицький уряд терміново перекинув свої війська з Кавказького фронту, переслав в Україну першу кінну армію С. Будьонного. Вони почали вже з травня 1920 р. швидко відтісняти польські війська з території України, а з ними й військові загони Петлюри. Селянство, на котре сподівався Петлюра, зовсім не підтримало ні новоявлених польських окупантів, ні Петлюру. Адже його союз із прадавнім визискувачем українських селян — панською Польщею — сприймався українським народом вороже.
Відступаючи, польські війська знову руйнували Україну. Так, залишаючи Київ, вони зруйнували багато будинків, що являли собою історичну цінність. Вибухнув будинок колишнього київського губернатора, де зберігався величезний український архів. Були підірвані мости через Дніпро, у тому числі й унікальний Ланцюговий міст. Було розстріляно велику кількість мирного населення Києва…
Натиск більшовицьких армій змусив польські окупаційні війська швидко перекинутись за річку Збруч. Українські ж збройні формування, що були в складі польських військ, залишались на території України і продовжували боротьбу. Польський уряд і польське воєнне командування відразу ж погодились на переговори з більшовиками, що розпочались 3 серпня 1920 р. Українські вояки ще кілька місяців боролися з більшовицькими загонами одні.
Петлюрівські частини почали в цей момент зростати за рахунок українського населення. Бо тепер в очах українців Петлюра, залишений поляками напризволяще перед більшовицькою армією, зробився справжнім захисником України. До осені 1917 р. загони Симона Петлюри зросли з 15 тис. до 35 тис. вояків. Більшовицький російський уряд і Польща 18 жовтня 1918 р. уклали перемир’я. Причому в переговорах про це перемир’я участі не брали ні представники Української Народної Республіки, ні представники Галичини. Тобто, і для Польщі, і для Росії України та її уряду не існувало. Україна була повністю усунена від переговорів, її просто ділили між собою більшовицька Росія і нова панська Польська держава.
