Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Державна структура соціалістичної української державності мала ту особливість, що через державні інституції компартія встановила свою повну — тотальну — монополію на владу, їй належала головна сила в усіх органах — від вищих до нижчих. Вищим законодавчим органом влади в УСРР був Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з президією, до якої входили переважно члени більшовицької партії. Вищим виконавчим та розпорядчим органом був Раднарком, де абсолютна більшість також належала більшовицькій партії. Реальна ж влада належала російській більшовицькій партії — РКП(б), її ЦК, якому підпорядковувався на правах обласної організації ЦК КП(б)У. Таким чином, український ЦК був на одному рівні з російськими губкомами. Через те всі члени КП(б)У повинні були беззастережно виконувати всі рішення і постанови російських комуністів. Москва встановила жорсткі рамки владних повноважень для всього керівництва радянської України, яке було зобов’язане беззаперечно виконувати всі її настанови, не допускати в органи державного управління представників інших партій. Почала встановлюватися монопольна влада російської більшовицької партії і в Україні.

На місцях скрізь створювалася система рад — від губернських до волосних і повітових, в яких влада належала також більшовицьким партійним комітетам. Саме вони висували на керівні посади в усі галузі господарства, освіти, культури тільки комуністів–більшовиків. Уся справа добору кадрів строго контролювалася різними інституціями й рішеннями, щоб повсюди зберегти верховенство комуністів, незалежно від їхньої кваліфікації й компетентності. На 1920 р. в усій Україні на рівні повітових виконавчих комітетів комуністи становили 70, а на рівні губернському — 85 відсотків управлінців.

Карально–судова система, яка була складовою частиною державної системи, також перебувала в руках більшовиків. Вона складалась із Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) — аналог російському ЧК — і її відділів у повітах, в армії, в губерніях. Її мета — боротьба з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами. Вона мала право приймати рішення “негайно” і “від імені уряду Української республіки”. Як правило, цей каральний орган, який працював під заступництвом Ф. Дзержинського, заарештовував, вдавався до обшуків, розстрілював без суду та слідства — або за підозрою, або за доносами — інтелігенцію, офіцерство, усіляких “буржуїв” тощо. 1922 р. цю комісію було перейменовано в Державне політичне управління (ДПУ), його права в проведенні репресій були розширені. Воно підлягало тільки під звітність Всеросійської надзвичайної комісії (ЧК).

Безпосередньо підпорядковувалася російським органам влади і створена 1920 року міліція. У січні 1920 р. було засноване Спеціальне управління уповноваженого Головного управління міліції НКВС Росії при Всеукраїнському революційному комітеті. Вся система каральних органів і відділення їхні в армії, ревтрибунали, суди, міліція, органи прокуратури і т. д. мали забезпечити політичне панування більшовиків в Україні. Було скасоване право на апеляцію й оскарження — у такий спосіб забезпечувалась влада “диктатури пролетаріату”. Водночас створювалась і система в’язниць, концтаборів, Будинків примусових робіт (ДОПР) — уся система майбутньої держави ГУЛАГу.

Уже в перші роки радянської влади в Україні існувало 18 концтаборів, до яких потрапили десятки тисяч осіб, що були позбавлені виборчих прав, безробітних, бездомних, серед яких були вихідці із заможних верств, інтелігенції, духовенства.

Отже, радянська влада в Україні насаджувалася зверху. Існування радянської державності було лише позірною поступкою, з допомогою якої більшовики намагалися зсередини знищити український визвольний рух і повністю підпорядкувати собі українську територію. Існуючі в Україні радянські органи влади здійснювали ту політику, яка формувалась у центрі більшовизму — Москві. Та й навіть сама Конституція 1919 року була створена за схемою такої ж російської конституції і написана була російською мовою.

Як бачимо, і в XX ст., як у XVII ст., ставлення російського уряду до України не змінилось. І тепер, як і тоді, народ стогнав від гніту і принижень, “вважав себе пропащим”, а представники російської влади і тепер, як і тоді — за словами Юрія Хмельницького — “дихають самим лише презирством та знущанням, обзивають “виговцями” та “хохлами”. Але й цього разу радянська влада в Україні — влада совєтів — була нетривалою.

У цій надзвичайно складній та навіть, можна сказати, безвихідній ситуації єдиним діяльним політиком і керманичем залишався Симон Васильович Петлюра. Він вдався до останньої можливості, яка ще залишалася на той час, і зробив відчайдушний крок, щоби продовжити боротьбу за незалежну Українську державу. Петлюра звертається до польського уряду і таємно укладає з ним угоду про спільну боротьбу української та польської армії проти більшовиків, що окупували Україну.

Треба сказати, що в Польській державі, яка відродилась після завершення Першої світової війни, ставлення до України було подвійним. Частина польської громадськості, зокрема соціалістичні партії, вважали, що потрібно визнати незалежну Україну, яка стане буфером між Польщею та більшовицькою Росією. Інша — консервативна та шовіністично настроєна частина громадськості — вважала, що взагалі ніякої України немає і не може бути, бо це віддавна територія польська, а через те не потрібно ані визнавати Україну як державу, ані підтримувати Петлюру в його прагненнях.

Проте українська місія у Варшаві за погодженістю з Петлюрою, таємно, щоб не викликати передчасно вогонь з боку польських шовіністичних кіл, укладає угоду про спільний військовий похід в Україну польських та українських військ. Ця угода не була в ті роки ніде опублікована, і лише в 1926 р. вона побачила світ. Першим пунктом цієї угоди було визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Петлюра визнавався головним керівником