Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Гетьман Лівобережної України (1709—1722). Розпочав свою кар'єру за гетьмана І. Самойловича. Будучи прихильником антиколоніального повстання І. Мазепи, до шведів з ним не перейшов. Підготував новий українсько–російський договір, що передбачав зміцнення державно–правового становища Гетьманщини. Однак договір не був затверджений царем Петром І.

Протягом свого гетьманування намагався протестувати про ти колоніальної політики царського уряду та обстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні.

Взяти булаву гетьмана України полковнику Івану Скоропадському, людині добре освіченій, з великим життєвим досвідом, судилося у найтрагічніші для України дні — коли вирішувалася доля повстання Івана Мазепи. Це сталося, коли І. Скоропадському було вже 62 роки і, отже, цілком несподівано для полковника.

Відомості про рід Скоропадських збереглися в документальних матеріалах, починаючи від діда майбутнього гетьмана — Федора, життя якого проминуло головним чином у першій половині XVII століття. За сімейними переказами, він загинув у Жовтоводській битві 1648 року, коли селянсько–козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького здобули свою першу визначну перемогу.

Про батька гетьмана — Іллю — також залишилося небагато певних даних. Відомо тільки, що в середині XVII століття він мешкав в Умані з трьома синами: Іваном, Василем і Павлом. Ілля Скоропадський також брав участь у Хмельниччині. Вже після смерті батька брати «по причине сильнейшаго нападения от турок и татар на Польщу и тогобочну (Правобережну) Украйну, принуждены были, спасая жизнь свою, лишиться не только движимаго и недвижимаго своего именія, с граматами и дипломами, им жалованными от королей польских, но к усугубленію всего того, лишились и брата своего меньшаго Павла, взятаго тогда татарами в плен» (1674). Пограбовані, з незначними залишками майна, Іван та Василь змушені були переселитися на лівий берег Дніпра.

Практично відразу після влаштування на новому місці Іван почав складне і довготривале, але разом з тим цілеспрямоване сходження по службових щаблях. У 1675 році, коли йому було двадцять дев’ять, Скоропадського призначено військовим канцеляристом при гетьманському уряді І. Самойловича. Посада на той час не дуже й значна, але вона давала можливість частіше бувати «на людях», «крутитися» серед впливових осіб, заводити знайомства з поважними старшинами, представниками духовенства.

Через рік він уже став старшим військовим канцеляристом. Саме тоді на нього звернув увагу гетьман Іван Самойлович і почав залучати здібного канцеляриста до виконання важливих дипломатичних доручень. Восени 1675 року він доручив канцеляристові відвезти до Москви важливого листа, де власноручно сповіщав чиновників Малоросійського приказу про становище козацьких військ і російської армії на чолі з боярином Григорієм Ромода- новським в Україні. Знову, цього разу з братом Василем — підписком Генеральної військової канцелярії, Іван як гетьманський посланець їде до Москви. Саме в ті роки майбутній гетьман І. Мазепа оцінив ділові та моральні якості І. Скоропадського.

Початок 80–х років XVII століття застав Івана Скоропадського в ранзі чернігівського полкового писаря. Це знаменувало собою заняття помітного місця в ієрархічній структурі місцевої влади. Як адміністратор він безпосередньо очолив роботу канцелярії та ведення діловодства полку. Щоправда, не обійшлося тут без протекції та відповідної підтримки. Річ у тім, що в 1678 році Іван Ілліч, без особливого кохання і довгого вагання, одружився з дочкою чернігівського полкового обозного (перша особа після полковника, яка часто заступала його під час відсутності, а також керувала артилерією) Никифора Калениченка — Пелагеею. На момент весілля Скоропадський мав при собі лише одного «челядника», четверню коней та критий повіз («палубець»). У придане він отримав двір у Чернігові навпроти церкви Св. Спаса. Проте двір цей йому не сподобався і Скоропадський продав його. Купив інший, також у Чернігові, і побудував там собі будинок.

Після перевороту 1687 року І. Скоропадський порозумівся з новопризначеним полковником Яковом Лизогубом, який теж був з Правобережжя, і залишився на попередній посаді.

Займаючи понад десять років посаду чернігівського полкового писаря, І. Скоропадський набув собі деякі володіння, зокрема села Бурівку, Вихвостів і Дроздовицю (надані гетьманом І. Мазепою, що, крім іншого, засвідчувало його прихильне ставлення до чернігівського писаря), а також чотири млини (один — разом з братом Василем, інший — з тестем Н. Калениченком), що приносили неабиякий прибуток господарю. За період «писарства» Іванові вдалося добре вивчити систему й структуру гетьманського правління, зарекомендувати себе людиною «тихою», поміркованих політичних поглядів, що особливо було важливо для окремих представників уряду проросійської орієнтації на тлі постійних «зрад» деяких старшин і їхніх угод з турецьким султаном, кримським ханом чи польським королем. Це викликало відповідне, переважно поблажливе, ставлення до нього з боку власного керівництва. Іван Ілліч зміг знайти спільну мову почергово з усіма чернігівськими полковниками, за яких служив. А це за тих неоднозначних політичних умов не так уже й легко було зробити.

Проте інколи, здавалось би, налагоджене життя хвилював неспокій, з’являлися нові непередбачені турботи. Річ утім, що Скоропадський, як кожен старшина чи козак, повинен був брати участь у всіх військових подіях, які мали пряме чи посереднє відношення до України. Так, він ходив у Чигиринські (1676–1678) і Кримські (1687 та 1689 роки) походи. Особливо невдалими виявилися останні два. В травні 1687 року, залишивши рідну домівку, дружину й малолітню дочку Ірину, І. Скоропадський став безпосереднім учасником рейду півторасоттисячного російсько–українського війська (в тому числі півсотні тисяч козаків з України) під керівництвом боярина Василя Голіцина проти Кримського ханства. Але татари на шляху їх просування підпалили степ (на південь від річки Кінські Води).

Велике полум’я та клуби диму, знищивши підніжний корм для коней, примусили в червні місяці повернути всі збройні сили назад. Невдача коштувала Самойловичу гетьманської булави, бо хитромудрі козацькі старшини та російські воєводи зробили саме його винуватцем поразки. Сучасник–літописець тих подій зазначив про це: «И так того часу скончалося гетманство Івана Самойловича поповича и синов его, которий на ураді гетманства роков пятнадцать зоставал і місяц».

Другий похід у Крим також почався напровесні. В 1689 році спільна російсько–українська армія, що сягала близько 150 тисяч чоловік, дійшла до Перекопу. Проте наполегливий опір кримських татар, неабияка спека, нестача води, масовий падіж коней і хвороби людей змусили головнокомандувача Василя Голіцина припинити бойові дії й повернути своє військо на Лівобережну Україну. Багатьох козаків і старшин охопило тоді глибоке розчарування та невдоволення Кримськими походами,