Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Однією з негативних економічних санкцій можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель «лихі» мідні гроші, щоб срібні й золоті залишилися по змозі в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній казні.

Дуже підривало місцеву економіку постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (іноді понад 10 тисяч чоловік), які утримувалися головним чином за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, у 1722 році тільки з Лівобережжя в царську скарбницю надійшло 45,5 тисячі крб. У тому ж році Скоропадський від імені «всіх малоросіян» з «плачем і слізьми» просив Петра І вивести свої полки з Лівобережжя, скаржився на зловживання Олександра Меншикова. Але Петро 1 удавав, ніби не чує старого гетьмана. Він проводив свою політику. Тоді помітно звузилося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротилося друкування українських книжок, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної державної цензури, Українська церква підпала під значний вплив Московської патріархії. В 1721 році навіть Святе Письмо заборонялось передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських». Усі ці заходи, зрозуміло, викликали невдоволення серед місцевого населення, негативно впливали на суспільно- політичне та економічне життя українства.

В 1722 році, коли старий гетьман разом з дружиною перебував у Москві на святкуваннях у зв’язку з підписанням Ніштадського миру зі Швецією, сюзерен видав спеціальний указ про створення в Україні так званої Першої малоросійської колегії, її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо), як вищої апеляційної інстанції на території регіону, ще більше зміцнили позиції російських сановників. Взагалі на гетьмана перестали зважати. Його становищу не позаздриш. Він весь час перебував під підозрою. І тому гетьман Іван Скоропадський не зміг пережити такого політичного удару, після виходу царського указу він від хвилювання почав слабнути н 3 липня 1722 року помер у Глухові. Через день його поховали у Гамаліївському монастирі. Це був перший гетьман після Б. Хмельницького, який помер у гетьманському чині при посаді й на рідній землі.

Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавницьких планів. Навпаки — він узагалі заборонив вибори наступного гетьмана.

І. Скоропадський не зі своєї волі став гетьманом, але ставши на чолі пошматованої, колись великої, а нині позбавленої державності країни, на чолі враженого розбратом народу, намагався зробити неможливе, аби якось урятувати цей народ від остаточного винищення і зберегти його від цілковитого приниження.

«…останній справжній козак козацької України»

Гетьман Лівобережної України (1727–1734). Виявив себе умілим воєначальником та талановитим адміністратором. Примножуючи свої багатства, Данило Апостол, на відміну від багатьох інших тогочасних старшин, ніколи не зловживав ні службовим становищем, ні володільницькими правами, не домагався реалізації власних інтересів на шкоду іншим. Саме тому історія не донесла до нас жодної скарги підданих Апостола на свого сюзерена.

Ставиш гетьманом, він, незважаючи на свій поважний вік, з молодечим запалом узявся за облаштування державного життя Гетьманщини: повністю оновив корпус генеральної і полкової старшини, намагався врегулювати поліквідації обмеження на вивіз українських товарів за кордон; сприяв налагодженню взаємовигідних торговельних зв’язків з Кримом; вживав заходів по створенню бюджету Гетьманщини; реформував судову систему, розпочинає процес кодифікації українського законодавства; опікувався освітою та культурою.

Однак більшість починань гетьмана розбилися об глуху стіну колоніальної імперської бюрократії.

Гетьман Д. Апостол — один з небагатьох козацьких керманичів, що знайшов спокій у рідній землі.

Рід Апостолів, що походив з Молдавії (Валахського князівства), у XVI–XVIII століття відіграв помітну роль в історії Української козацької держави. Вперше прізвище Апостол 1649 року засвідчено в козацькому реєстрі війська Б. Хмельницького у списку Андріївської сотні Миргородського полку. Очевидно, ім’я цього козака Павло Охрімович.

Батько Данила — Павло Охрімович Апостол, волоський найманець, який вступив на військову службу до польського короля Владислава IV Вази, а потім служив ротмістром у Яреми Вишневецького, сотником у полку Г. Лісницького, хомутецьким сотником. Згодом він вступив до козацького війська і невдовзі посів у ньому значне становище — перебував на старшинських урядах у П. Тетері, С. Опари, генеральним осавулом у П. Дорошенка (з 1666 року), гадяцьким і миргородським полковником. У 1659 році П. Апостол виконував обов’язки наказного гетьмана. В 1660 році він очолив Гадяцький і Миргородський полки.

Зайнявши у козацькому війську високу посаду полковника, який здійснював на території полку як військову, так і вищу адміністративну владу, Павло Апостол, як і інші представники козацької старшини, прагнув до поліпшення свого економічного становища. З цією метою він почав скуповувати земельні ділянки у козаків та селян сіл Харківці, Хомутці та Бакумівці Миргородського полку.

4 грудня 1654 року в козацькій сім’ї Павла Охрімовича Апостола народився син, якого назвали Данилом. У досить молодому віці (28 років) завдяки військовим заслугам, авторитету батька у 1682 році гетьман І. Самойлович запропонував його кандидатуру як таку, що гідна полковницького уряду (на цій посаді він пробув аж 44 роки).

1687 рік поставив у складне становище миргородського полковника: з одного боку, він зберігав вірність І. Самойловичу за полковницький пернач, а з другого — не міг перешкодити його падінню, діям опозиції. Д. Апостол вберігся від зміщення з посади завдяки приятельським стосункам із севським воєводою Л. Неплюєвим, який, за спогадами С. Величка, «з миргородським полковником дружив». Ця прихильність впливового російського вельможі заважала І. Мазепі розправитись з полковником, якого він повинен був остерігатися через його зв’язки з тими, хто так чи інакше впливав на політику щодо України. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробовуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані про