Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Не набагато краще складалися відносини Івана Скоропадського із деякими царськими сановниками. Після вигнання шведських військ з України окремі з них стали домагатися від голови адміністрації значних земельних надань (серед них царський улюбленець О. Меншиков, князі Долгорукові, Шафіров, Шереметев). Відмовити їм за тих умов — значило б викликати невдоволення дуже впливових осіб, від яких залежало становище в управлінні краєм багатьох старшин та самого правителя Лівобережжя. Крім того, при дворі не припинялись чутки про можливу зраду «малоросіян». А Скоропадський неабияк боявся цього і намагався за будь–яку ціну відвернути від жителів краю і від себе особисто підозри в лихих намірах, навіть у звичайній нелояльності до російського уряду.
В 1710–1711 роках, під час третьої російсько–турецької війни, І. Скоропадський знову проявив своє негативне ставлення до «низового товариства». Разом з генералом І. Бутурліним, котрий очолював вісім полків російської армії, біля Кам’яного Затону (район впадіння р. Кам’янки в Дніпро) вони за наказом Петра І «розорили» Січ, побудовану незадовго перед тим запорожцями замість зруйнованої 1709 року Старої Січі. Це змусило козаків шукати нового місця мешкання в межах території, підвладної кримському ханові.
Треба зауважити, що Іван Скоропадський проводив соціальну й економічну політику, в найважливіших аспектах продовжуючи «традиції» правління попередників, зокрема І. Самойловича та І. Мазепи. Так, при ньому далі тривав процес поступового закріпачення селян, міщан і рядових козаків, обмеження їхніх станових прав, посилення феодальної експлуатації. Скоропадський видавав спеціальні універсали й «листи» про заборону посполитим скаржитися на землевласників (подібний указ–закон видасть на початку 1760–х років Катерина II і поширить його чинність на всю Російську імперію).
Вже в перші роки свого гетьманування Скоропадський безпосередньо втручався в функціонування цехів: підтверджував старий або визначав новий їх статус, боронив у разі потреби від «притиснений» ремісників державцями; цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату. В зв’язку з цим давав полковій і сотенній старшині відповідні розпорядження. Основним же аспектом усієї внутрішньополітичної діяльності голови старшинської адміністрації залишалися, безперечно, аграрні відносини. Будучи сам великим землевласником (він мав близько 20 тисяч дворів посполитих), І. Скоропадський, щоб завоювати до себе прихильність найбільш впливових і заможних осіб, роздав їм майже сотню маєтків з трьома тисячами феодально залежних селян і міщан. Особливо багато універсалів та дарчих різного роду на цілі маєтки, окремі землі, ліси, пасіки, млини тощо видав він монастирям: практично всім київським (причому повинності мали виконувати на духовенство не лише піддані, а и рядові козаки), Ніжинському Благовіщенському, Єлецькому, Успенському, Переяславському Михайлівському, Чернігівському Кам’яисцькому та іншим. Певну частину земельного фонду для ножалувань становили так звані «изменческие» маєтності, тобто ті, які залишились і були конфісковані після учасників мазепинських подій. Тих, хто потрапляв у полон під час війни, а потім повертався додому, Скоропадський відновлював у правах на маєтки. Крім того, гетьман вирішував суперечки за землі між старшинами і сільськими (міськими) фомадами, визначав міри покарання порушникам, видавав «сберегательные» листи «о нечинении никаких обид» монастирям чи конкретним особам.
Проте авторитет і влада гетьмана продовжували невпинно падати. Місцеві старшини, особливо полковники, часто–густо ігнорували його розпорядження в своїх адміністративних підрозділах, вели нерідко незалежну політику. Дуже обмежував дії Скоропадського і царський указ 1714 року про регламентацію обрання на всі полкові посади, а також сотників. Петро І прямо втручався у цей процес. Так, за власним бажанням він призначив полковником Ніжинського полку «з веяикоросіян» Петра Толстого, Київського — Антона Танського. Одночасно цар почав прямі призначення осіб на уряди сотництва, наприклад, Федора Лисовського, який протягом кількох років, користуючись підтримкою Петра, змушував неабияк тремтіти від страху жителів Новгорода–Сіверського. В 1718 році гетьман змушений був на «прохання» Петра І віддати свою 15–річну дочку від другого шлюбу Уляну (1703–1733) за сина царського улюбленця — П. П. Толстого. В 1720 році Петро І обмежив функції генерального суду.
В останні роки правління на популярності гетьмана негативно позначилися примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, «військові низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. До них, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось лише від 30 до 60 відсотків, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій та каліцтв… На думку деяких дослідників, така внутрішня політика прямо вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Так, у 1721 році на Ладозькому каналі працювало десять тисяч козаків, з них за один лише рік померло три тисячі. В одному з документів того часу — описі полковника І. Черняка праці козаків на Ладозі в 1722 році — зазначалось, що там велике число козаків хворих і померлих, тяжкі хвороби весь час зростають, проте «приставні» офіцери, не зважаючи на це, за наказом «пана» бригадира Леонтева, б’ють людей при роботі пагтюгами. Праця козаків тривала не тільки у звичайні дні й ночі, а й у святкові дні.
Послаблення гетьманської влади надало можливість здійснити царському уряду деякі обмеження і в сфері економіки України Зокрема, все частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати різноманітні товари лише в російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. У зв’язку з цим, особливої гостроти на той час набуло питання про торгівлю із Запорожжям. Спеціальні розпорядження царя взагалі забороняли її. Хто ж порушував такого роду укази, міг зазнати «жестокого наказания» і бути засланим до Сибіру. Так, 9 червня 1721 року царський уряд надіслав гетьману Івану Скоропадському «грамоту» про покарання «кнутом» і засланням до Сибіру «полтавців» С. Кириль- ченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, не зважаючи на те, що імператор, як
