Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Проте зірка Карла XII на політичному небосхилі Європи почала меркнути. Він хоча ще виношував плани спільних дій Півночі та Півдня, тобто Швеції й Туреччини, проти Петра І, однак міжнародна ситуація змінилася. На сході Європи захиталася політична рівновага. Росія ставала в ряди найбільш могутніх європейських держав. Нагромаджуючи військові сили, вона спрямовувала свій наступ проти шведів і Туреччини, хоч Оттоманська Порта ще на початку 1710 року підписала з Петром І мировий трактат. Отже, для шведського короля навіть від’їзд на батьківщину сушею чи морем виявився дуже небезпечним, хоча великий візир Алі Чорлілі–паша від імені турецького султана обіцяв забезпечити Карлові XII 50–тисячний ескорт для супроводження шведів додому.

Шведський король вирішив поки що вичікувати сприятливих обставин у Бендерах, використавши цей час для спонукання турецького уряду до війни з Росією. Незважаючи на полтавську поразку, Карл XII був дуже популярним серед турецьких військових кіл. Його дипломати, і особливо Станіслав Понятовський, прибічник Станіслава Лeщинського, досить успішно діяли при дворі султана. Взагалі поляки активно взаємодіяли з турецьким урядом. Не раз відвідували султанську столицю київський воєвода Йосиф Потоцький і граф Тарло.

На сході ж активну дипломатичну діяльність з метою організації антимосковської коаліції розгорнув Орлик. Це питання він порушив у Бендерах у березні 1710 року, коли мав розмову з французьким послом Дезайєром. Восени того ж року український гетьман розпочав листування із кримським ханом Давлет–Гіреєм, дуже впливовою людиною при турецькому дворі. Орлик особисто з ним познайомився під час перебування хана в Бендерах у квітні 1710 року.

На початку грудня з Бендер до Криму виїхала надзвичайна українська делегація. Посольство українського гетьмана виконало свою місію, й 23 січня 1711 року був підписаний договір про встановлення союзу між Кримським ханством і Орликом. Це було зроблено на ґрунті повної незалежності України. Хан брав на себе зобов’язання не укладати без згоди української сторони миру з Москвою. У договорі хан гарантував спокій і безпеку населенню України під час воєнних дій. Орлик призначив постійного свого резидента (посланника) при ханському дворі.

У договорі обумовлювалися й відносини з тими донськими козаками, які після придушення військами Петра І антицаристського повстання на чолі з Булавіним переховувалися від помсти царя на землях–кочовищах Кубанської орди й мали тісні зв’язки з усім Донським військом. За договором донці мали підлягати Орлику й користуватися рівними з українськими козаками правами та привілеями.

20 листопада 1710 року Туреччина оголосила війну Петру І. До певної міри це було досягненням шведської дипломатії. Карл XII у своєму стратегічному плані ставив завдання опанувати ситуацію в Польщі й дати під Києвом генеральну битву царським військам передусім за допомогою турецької армії. Для звільнення Правобережної України була спланована зимова військова експедиція об’єднаних сил кримського хана, буджацьких татар, поляків і козаків на чолі з Орликом.

Після очищення від царських військ Правобережжя надалі розвивати військові операції повинна була турецька армія. Передбачалося, що передуватимуть усім цим діям дві допоміжні операції. Кримський хан мав увійти на територію Росії й ударити на Вороніж, щоб зруйнувати корабельну флотилію, а його син — кубанський салтан мусив іти на Азов. Усі ці операції, за задумом Карла XII, мали сприяти просуванню шведських армій із Померанії в Польщу, що розв’язало б руки полякам, які орієнтувалися на Станіслава Лещинського.

Але добре задуману загальну стратегічну концепцію війни союзники не спромоглися здійснити ні поетапно, ні окремими частинами.

Спільний із ханом похід П. Орлика на Україну відбувся на початку 1711 року у двох напрямах. У січні Давлет–Гірей з 50–тисячною ордою та кількома сотнями запорожців рушив на Слобожанщину. Спочатку хан не зустрічав серйозного опору. Населення, бачачи поряд із татарами запорожців, виявляло поміркованість, а часом навіть прихильність: Мерефа і Тарасівка були союзниками легко взяті, а жителі Водолаги самі відкрили міські ворота.

Та на підступах до Харкова хан несподівано повернув назад до річки Самари і взяв в облогу розташовані на ній фортеці — Новосергіївську і Новобогородську. Залога в Новобогородську дала відсіч татарам, Новосергіївська фортеця здалася без бою. Залишивши загін на Самарі та татарську облогу в Новосергіївській фортеці, 5 березня хан повернув на Крим, і 12 тисяч бранців пішло у татарську неволю.

Після цього нападу хана на Слобожанщину та татарських спустошень авторитет П. Орлика на Лівобережжі та Слобідській Україні захитався, наростало невдоволення ним козацтва.

А тим часом розпочалася головна акція — 11 лютого 1711 року гетьман П. Орлик очолив похід на Правобережну Україну. З ним пішли запорожці під проводом К. Гордієнка (понад шість тисяч), польський загін під командуванням київського воєводи К. Потоцького та 20–30 тисяч буджацьких і білгородських татар під проводом султан–калги. У війську було до 30 шведських офіцерів–інструкторів та невеликий шведський загін. Король Карл XII, перебуваючи в Бендерах, участі у поході не брав.

Переправившись через Дністер поблизу Рашкова, військо П. Орлика та його союзників почало швидко просуватися вперед. Упродовж першої половини лютого П. Орлик з козаками зайняв територію між Немировом, Брацлавом і Вінницею. В ці дні майже всі правобережні козацькі полки (за винятком кількох сотень Білоцерківського) перейшли на бік гетьмана Орлика, і його військо зросло до 16 тисяч. Стурбований цим, київський губернатор Д. Голіцин доповідав, що «сей бок (правий бік Дніпра), кроме Белоцерковского полку, весь был в измене».

Однак в цей же час почалися чвари між П. Орликом і султан–калгою, який зосередив орду у Вінниці. Останній, посилаючись на перевтому коней, наполягав на тимчасовому припиненні наступу. В козацькому війську відчувалася нестача зброї і спорядження. Але Орлик наказав рухатись уперед. Під Лисянкою висланий проти П. Орлика і татар загін лівобережних козаків під командою генерального осавула Бутовича був розбитий, а сам Бутович потрапив у полон. На початку березня союзне військо перейшло Рось і рушило на Білу Церкву. Та глибокий сніг і відсутність фуражу уповільнювали рух козацького й татарського військ. Зрештою, 25 березня союзне військо взяло в облогу Білу Церкву. Але цар Петро І заздалегідь укріпив фортецю, вона була добре забезпечена артилерією, боєприпасами і провіантом. Оборону міста тримала російська