Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Однак турецька опінія щодо Карла XII знову перемінилася. Бендерського серасира і хана Давлет–Гірея усунули. Новий хан Каплан–Гірей готувався до війни. Союз із шведами було знову відновлено. Орлику також дозволили переїхати до Адріанополя, де зібралася вся європейська дипломатія. Користуючись цим, гетьман спробував знову підняти питання про передачу йому всієї України.
Та вкотре шведську справу знищив Штенбок, який капітулював 16 травня 1713 року. Це був остаточний крах політики Карла XII в Туреччині. 13–24 червня в Адріанополі турки підписали мирну угоду з Росією на 25 років. На той час козацьке військо на чолі з Горленком перебувало в Україні. Останній вимагав, щоб до нього приїхала старшина і сам гетьман. Усередині еміграції виник конфлікт і підозра, що Горленко претендує на гетьманську булаву. Однак влітку 1713 року після перемир’я козацьке військо покинуло Правобережжя. На той час Орлик був уже знову в Бендерах, а затим у Хотині. В Бендери прибув також інший політичний вигнанець — польський король Станіслав Лещинський, з яким турки готували нову військову акцію. Гетьман не підтримував цієї затії і, навпаки, вів переговори з представниками Августа ІІ про автономію України в складі Польщі.
Однак турки наполягали на новому військовому поході козаків на Правобережжя. Під командою Горленка у вересні 1713 року військо гетьмана вирушило на Брацлавщину. Було взято Немирів, Брацлав. Запорожці заволоділи Каневом. Планувався похід на Білу Церкву, але перешкодили поляки, з якими виник військовий конфлікт. Орлик намагався налагодити справу дипломатично. Горленко рішуче карав усілякі грабунки та розбій війська, намагаючись замиритися з польською адміністрацією. Однак відповідь поляків Орлику була дуже суха й різка. Військові конфлікти польської армії з козаками набули серйозного характеру. І тут у справу знову втрутилася Порта. Новий візир Алі–паша почав проводити ідею про посадження Орлика на Правобережжі під протекторатом Польщі. Орлик наполегливо обстоював ідею в дипломатичних колах, але Польща поставилася до цього з нехіттю. 22 квітня 1714 року Польща й Туреччина підписали мир, а отже, Правобережжя залишалося за Польщею. Це було крахом ідеї Орлика.
Він знову звернувся до шведської протекції. 1 жовтня 1714 року Карл XII залишив Туреччину й вирушив на батьківщину. Доля Орлика була також вирішена — він повинен був їхати за протектором, життя якого захищав зі зброєю в руках. 23 жовтня 1714 року Пилип Орлик з сім’єю і двором із двадцяти чотирьох осіб покинув Туреччину. За ним подалася частина старшини (Довгополий, Третяк, Мирович, Нахимовський, Григір, Іван та Антін Герцики), натомість Горленко, Максимович і Ломиковський прийняли царську амністію. В січні 1715 року гетьман прибув до Відня. В столиці імперії він почував себе зле через матеріальну скруту і неможливість узяти позику, хоча його там і титулували князем. У травні 1715 року Орлик прибув на острів Рюґен, затим оселився в Крістіанстаді, а потім — Стокгольмі, де він жив досить скромно за рахунок королівської казни. Карл XII обіцяв йому сплатити борг перед військовою казною, гроші з якої він позичив по смерті Мазепи (60 тисяч талерів). Король не відмовлявся також від своїх обов’язків протектора України, незмінно титулуючи Орлика «ясновельможним гетьманом».
Близько тридцяти років після цих подій прожив Орлик за кордоном. І де б він не був — чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, — жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином Григором, який скінчив життя генералом і національним героєм Франції, Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Як зазначав відомий історик Дмитро Дорошенко, «він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».
Не поривав Пилип Орлик зв’язків і з Україною, особливо з Січчю, що тепер була на татарській території. Однак доля і в цьому була жорстокою. Орлик так і помер на чужині, в Яссах, куди перебрався ще в лютому разом зі своїм останнім протектором волоським господарем Костянтином Маврокардато. Він помер 24 травня 1742 року на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними. Маврокардато, який шанував Орлика, влаштував йому «чудові похорони, до яких не пощастилося славної пам’яті гетьману Мазепі» (з листа Григора до Верлена).
Тенденційна історіографія створила й поширила легенду, ніби Орлик перед смертю одружився з татаркою, прийняв іслам і обрізання, був скинутий козаками з гетьманства і вбитий одним з них. Це була чорна отрута злої, але безсилої ненависті до всіх, хто ніс у собі незнищенний вогонь національного ідеалу України. Втім, очорнити та оббрехати таких людей не вдавалося ніколи. Рано чи пізно правда випливала і постаті знову осявало природне світло величі.
Найкращу епітафію гетьману України на вигнанні Пилипу Орлику склав його син, соратник і продовжувач справи боротьби за українську ідею в Європі Григір–Петро Орлик. У листі до міністра закордонних справ Франції Амельо він писав: «Ви не можете уявити собі мого горя; батько був для мене всім: другом, дорадником і вождем. Він був живим доказом, що людина в принципах може донести раз з’ясовані ідеали до кінця свого життя». Ще більш вдало і емко схарактеризував Григор діяльність батька в листі до Людовіка XV: «Завзяття, з яким мій батько до кінця своїх днів переносив найбільш жорстокі нещастя, найбільші розчарування і примхи долі, попадаючи в них внаслідок своєї вірності спільним інтересам, — здобуло йому пошану не лише в державах, зацікавлених його планами й законними заходами, але навіть і в тих державах, проти яких він працював для підтримки інтересів своєї батьківщини й нації». Після смерті батька Григір заходився шукати його архів. З Ясс надійшла звістка, що папери зникли. Тільки через дванадцять років Григір дізнався, що один купець з Царгороду, який був зв’язаний з Маврокардато, має папери батька. 4 липня 1756 року Григір надіслав настійливого листа французькому послові Вержену з проханням за будь–яку ціну дістати документи гетьмана. Після смерті в 1759 році Григора Орлика справа гетьмана–батька віддалась забуттю, його паперами ніхто не цікавився. Французький уряд спочатку взяв архів генерала–поручика Григора Орлика на перегляд, деякі документи залишилися в таємному кабінеті Людовіка XV
