Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Розпочавши правління під могутній гуркіт святкової канонади, новообраний гетьман досить швидко став утрачати і свою політичну владу, і свій, без того не дуже високий, авторитет серед українського населення. Особливо гнітили та обмежували його волю й дії вимушена «дружба» з царськими сановниками, вищим російським офіцерством, а також задушливі «обійми» самого Петра І.
Проте відразу по обранню Івана Скоропадського цар, не довіряючи більше нікому з старшин після мазепинської зради, наказав боярину Андрію Ізмайлову (липень 1709 року) постійно «бути при гетьмані» й спільно з ним вирішувати всі соціально–економічні та політичні питання. А таємно ще доручив наглядати за гетьманом і всією місцевою адміністрацією, не дозволяти їм пряме спілкування з урядами Туреччини, Кримського ханства, Швеції, Польщі, а також із Запорозькою Січчю. В разі виникнення нового «заколоту» чи спалаху народного повстання царському резидентові дозволялося застосовувати війська. Гетьманську резиденцію, згідно з волею Петра І, було перенесено з Батурина до Глухова: поближче до кордонів з Росією. Через рік при гетьмані «сиділо» вже два резиденти, а в їхньому розпорядженні, окрім двохсот дворів селян на утримання, були, «про всяк випадок», два «московські» полки. З часом позиції резидентів так зміцнилися, що вже мало хто не розумів: головним чином саме вони, а не гетьман, вирішують долю українців (і не лише лівобережного регіону).
З одного боку, подумки І. Скоропадський розділяв погляди мазепинців, своїх недавніх побратимів, а з другого — як слухняний арештант під наглядом царських наглядачів, підписував універсали, документи, в яких їхні дії компрометувалися, піддавалися сумніву. Підтвердженням вищесказаного є подорожні нотатки Даніеля Крмана1, який з релігійною місією супроводжував Карла XII у 1708–1709 роках. У Бендерах він став свідком приїзду до короля послів від Петра І з умовами укладення мирного договору. З ними прибув, зазначає він, «й стародубський полковник Скоропадський, наступник воєводи Мазепи, союзника шведів». Далі автор нотаток зафіксував досить важливий момент: «Він (Скоропадський. — Авт.) виправдовувався перед Мазепою, шо прийняв від царя титул воєводи, і пообіцяв, шо йому, своєму воєводі, буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків».
________
1 Крман Дапіел (1663—1740) — словацький посол, протестант–рсформатор, автор «Подорожнього щоденника».
У жовтні 1710 року, коли Пилип Орлик з допомогою турецьких і шведських військ задумав звільнити Україну від московського війська, київський воєвода Дмитро Голіцин повідомив канцлера Г. Головкіна про донос коропського сотника Івана Логинова на Скоропадського. Донощик інформував про те, що нібито гетьман вів таємне листування з П. Орликом. Канцлер не надав цьому ніякого значення. «Как мы видим, — писав він гетьману, — что у вашей вельможности с воєводою киевским не согласно, однакож царское величество на нашу верность єсть благонадежен и безосновательным никаким доносам поверено не будет, в чем изволите ваша вельможность быть надежен».
13 грудня 1710 року Д. Голіцин повідомив про свої сумніви О. Меншикова: «Для нынешних причин… не вовсе надобно верить гетману, понеже в малороссийском народе и преж сего не без шатости было и ныне кому верить, Бог весть…»
Підозри київського воєводи все ж мали під собою підставу. Відомо про лист П. Орлика до І. Скоропадського, в якому він запрошує останнього спільно виступити проти Московщини. «Коли Вас зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, — писав гетьман у вигнанні, — то будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старішому, сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що кажугь, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні! Осяйна Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою».
Одразу після появи військ П. Орлика в Україні майже всі правобережні полки, за винятком Білоцерківського, перейшли на його бік. Здалася йому й частина лівобережного війська разом з наказним гетьманом, генеральним осавулом С. Бутовичем. Але московські урядовці здійснили низку превентивних заходів, аби запобігти розгортанню повстання. До гетьмана та полковників були приставлені російські наглядові підрозділи, московські війська увійшли в Гадяч, Сорочинці, Золотоношу. Головкін наказав Скоропадському «оставить жену свою в Глухове», а також «всех полковников и старшини генеральной и знатной полковой женам, по вашем выходе из Глухова, быть в Глухове». Згодом дружин старшин за царською вказівкою зобов’язали «для лутчого безонасения от неприятелей» перевезти у Київ. їх не підпускали, до речі, й після невдалого закінчення акції орликівців, пояснюючи, що незабаром буде нова війна.
Цікавий факт: із щоденника П. Орлика за 1723 рік дізнаємося, що вмер його «старий приятель Скоропадський». Цей запис вказує не тільки на дружні стосунки Мазелиних старшин, а й на їх очевидну таємну співпрацю після 1709 року, оскільки автор нотаток не висловлював негативних оцінок щодо лівобережного гетьмана.
І. Скоропадський доклав чимало енергії, аби пом’якшити участь спійманих мазепинців та їхніх родин. У січні 1709 року він звернувся до Д. Голіцина з проханням звільнити з–під варти заарештованих у Переяславі братів Миновичів, знайшов аргументи для виправдання генерального осавула Михайла Гамалія, полтавського полковника Івана Левенця, хорунжого генеральної військової артилерії Івана Забіли, турбувався, аби дружина В. Чуйкевича не була відправлена до Сибіру.
Особливо трагічно, у зв’язку з самодержавною політикою Петра І, складалися відносини Скоропадського з «низовим товариством». Формально його влада поширювалась і на Запорожжя: він продовжував носити
