З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник
У нас була дуже обмежена кількість амуніції, не згадуючи вже про військове майно. Отже, виходило, що ми повинні, прориваючись до Кам'янця, витрачати рештки амуніції, що в нас була, маючи обіцянку Пілсудського про допомогу. Що правда, Пілсудський натякав, що на випадок наших успіхів йому не тяжко буде схилити свій уряд на рішення про рух польської Армії на допомогу Петлюрі. Пілсудський обіцяв прийняти постать лицаря при умові, що Петлюра буде його джурою на Україні.
Петлюра скликав нараду вищого військового командування у м. Юзеполі над Дністром і поінформував зібрання про балачки з Пілсудським. Командування мусіло рахуватися з фактами. Частина командування пропонувала прориватися на Поділля тільки тоді, як буде одержано амуніцію. Рішення ніякого не було принято. А через кілька днів частини одержали наказа рушити вперед за Збруч до Жмеринки.
Пілсудськи й виконує всі свої обіцянки опріч матеріяльної допомоги. Навіть більше того. Поляки затримали на правому березі Збруча потяги нашого власного постачання. 3 початку ніби — то зробили вони це тимчасово, а потім і назавжди. Вони собі мучилися в Ризі, загарбуючи українські землі, на які помимо всього не мали ніякогісінького права. На віщо ж їм в такому разі здалася військова сила, що вважала себе українською? І вони спокійнісінько собі залишили нас на власну долю: мавр зробив свою справу.
В той час до штабу Ом. — Павленка з'явився від французької військової місії з Варшави якийсь миршавенький полковник і обіцяв підтримати нас амуніцією. Лаяв поляків страшенно й навіть погрожував „повчити". Та від того нам і трохи не легше було.
Залишені самотніми віч-на-віч із Червоною Армією ми за десяток днів знову опинилися над Збручем. Треба було відходити на нашу — ж таки українську територію, яку ми своєю спілкою з поляками визнали за чужу.
Ом. — Павленко скликав старших командирів в село Войтівці. Подав інформації, що він склав словесну умову з командуючим VI польською армією ген. Гелером, згідно з якою ми повинні віддати полякам зброю зараз же, перейшовши Збруч. А все військове майно залишається при нас. Само собою наради ніякої не могло відбуватися, бо розгордіяш в думках панував страшенний. Ніхто не пропонував і піддатися на ласку червоних, але й зброю віддавати полякам не хотілося.
Нарешті, Омелянович — Павленко прийняв рішення перейти на правий беріг Збруча» та коли-б він навіть і не прийняв такого рішення, то довелося-б на другий день опинитися за Збручем, бо червоні частини напирали аж занадто енергійно…
Я одержав завдання прикривати перехід через річку, утримуючи до 12 години другого дня підлеглі мені частини, а після того відвести їх за Збруч.
О другій годині другого дня останні частини залишали позицію і почали відходити до Збруча. Виїхавши на шпиль над Збручем проти села Токи, я побачив величезне півколо фір, що поривалися переїхати через місток без всякого ладу і черги. Безладдя досягало найвищого щабля. У півколі було возів до 3000. Було ясно, що й до ночі вон не вспіють перейти черев місток, бо переправою ніхто не керував. Усякий хотів переїхати першим, а в результаті переправа затрималася, вози ламалися, Часом перекидалися в річку. Я вважав, що ті вози й майно не варті були крові ні одної людини, — однаково не було гарантії, що поляки не заберуть всього собі. А червоні йшли слідком. Мої частини одержали роспорядження повернути праворуч і перейти Збруч біля села Нова Гребля.
Темніло, коли відходила остання частина за Збруч. Були випадки, що люди ламали свою зброю, або залишали її на лівому березі річки, не бажаючи віддавати полякам. Військо відходило перед червоними за Збруч, боячись піддатися їм, але й поляків ненавиділо воно.
Чи то була така „мудра політика", чи справді Петлюра зі своїми міністрами сподівався самотужки без поляків дійти до Київа, невідомо. Бо ніщо не давало підстав гадати, 1 що він збирається перебратися до Варшави, замісць Київа.
Характерною рисою Петлюри є небажання брати на себе відповідальність за рішення, і весь час перебування на своїй і не своїй території він радиться, хоч жодні наради його ні до чого не зобов'язують. Ті наради скликає Петлюра виключно з метою, на випадок невдачі, скласти відповідальність на всіх вільних чи невільних дорадників. Не дарма-ж складено цілу низку анекдотів про Петлюрине „оточення".
Опинившись на Поділлі і не одержуючи від Пілсудського обіцяної допомоги, Петлюра радився: з початку зі своїми міністрами в Кам'янці, а потім у штабі Ом. — Павленка відбувалися наради. Нарешті, йому забандюрилося скликати всіх старших фронтових командирів до міста Городка, від якого до фронту в той час було верстов з дев’яносто. Командири дивізій не ризикнули залишити фронт і Петлюра примушений був сам їхати до міста Воньковець, а потім до міста Ялтушкова.
Цікавішою була нарада в Ялтушкові. Петлюра приїхав в легковому авто вдвох зі своїм приспішником Чоботаровим, якого поза очі, а часом і в очі звали „Малютою Скуратовим". Приїхало й грузове авто, повнісіньке міністрів. Міністри на чолі з Андрієм Лівицьким. То було якраз перед останнім наступом Червоної Армії, після котрого ми опинилися на еміграції. Здавалося, що коли нараду скликано майже на фронті, то повинно розглядати справу, що безпосереднє торкається фронту. Так ні-ж. Лівицький почав вичитувати параграф за параграфом проекта „Закону про Раду Республіки". Потім обговорювали ті параграфи, кожного зокрема і гуртом. Так минув перший день. Цілий другий день пріли над відозвою „До Українського народу й війська". На третій день узялися за питання про адміністрацію на Україні.
За тодішніх умов, питання про адміністрацію справді було нелегким для Петлюри. Навіть на три повіти Поділля не вистарчало повітових урядовців. За те кандидатів на міністри
