З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник
Фактично Стемпковський був репрезентантом польських поміщиків на Україні, а Юзефський архіавантурником польського імперіалізму.
Бачився я і з Петлюриними міністрами. Блаженні то люди були, блаженні, бо вірні.
Всі вони вірили, що їм гуртом і кожному зокрема доведеться виконати ролю, що доля призначила для них. І вони не помилилися; дійсно вони виконали до кінця свою ролю польських попихачів; хоч і не сподівалися того.
Навіть Пінхоо Красний ретельно „міністрував" регіструючи єврейські погроми, що чинили „визволителі" по містечках України та й то невдало. Стрінувши мене, Красний починав нарікати:
— Шановний Пане! тож Ви там нещастя на фронті робите… жидів ріжете!..
— Де саме? — питаю, — і коли?..
— А в Тетієві. Оце пятий день тому погром ваші люди влаштували. У мене зараз була делегація від тамошніх жидів…
Насилу мені повелося переконати Красного, що я маю ще менше відношення до Тетієвського погрому, ніж він має до боротьби арабів у Палестині. Бо й справді,— ніяк я не міг відповідати за погром у Тетієві, де ніколи не ступала ні моя нога, ні моїх підлеглих. До того — ж міністр У. Н. Р. повинен був знати, що я вже кілька тижнів перебуваю в районі м. Ямполя і командую армією У. Н. Р.
Свої вражіння того часу я, оскільки було можна, сформулював в інтерв'ю, що було видруковано в „Україні". За те що я назвав петлюровців „геніями руйнації", та зазначив що „Україна чекає будівників", — Петлюра зі своїм генералітетом довго нарікали на мене.
Зціпивши зуби, я виїхав з Винниці, сподіваючись, що хід подій внесе ясність в ту плутанину розумінь та прагнень, які купчилися під фірмою У. Н. Р.
Поляки не погоджувалися, щоб ми мобілізували Поділля та незаграбовану частину Волині, відбріхуючись ріжними формальними причинами. Так було, аж поки ми опинилися за Збручем укупі зі своїми союзниками. Тим часом самі поляки господарювали на Україні по своєму.
„Народові демократи" не мали багато підстав нарікати на Пілсудського за похід на Україну. Пілсудський виявив не аби — які господарські здібності. Потяг за потягом пихкотів з України, вивозючи цукер, борошно, збіжжя, худобу, коней і все инше, чим багата Україна.
А наш селянин, дивлячись на той рух, похитував головою і, не втрачаючи гумору, розшифровував польський напис, на вагонах „Р. К. Р."[3] на „Пілсудський купив Петлюру". Селянин уже мав досвід і вважав за відповідне утримуватися від радикальніших засобів при виявленні своїх почувань. Що правда, гумор часом був ядовитий.
В м. М. на Поділлі дядько приніс до мене сотару польську монету часів Жигмунта III.
— Візьміть, каже, собі оцю штучку.
— Та-ж то, дядьку, коштовна річ, — відповідаю.
— Може вона й коштовна, але куди-ж я з нею піду… Ви ж маєте там якійсь гембіль з поляками, той продасте їм.
Опріч того, що бралося по „закону", багато гарбав кожний навіть найменший „Пілсудчик" для себе особисто.
Так, недалеко Ямполя в початку червня 1920 р. комендантом одної з наших частин п. Д. піймано „пана поручніка" з фірою цукру, якого він транспортував до Румунії з Моєвської цукроварні. Робив він те з власної ініціятивн і на свій ризик, але зате і гроші за цукор клав до свовї власної кешені. І таких „пілсудчиків" була сила-силенна. І всі вони безконтрольно брали й везли що хто хотів і куди хотів. Та все то дрібниці в порівнянні з головним.
Петлюра з військом, що за ним йшло, помагав полякам завойовувати Східню Галичину та Волинь, де український селянин, український робітник стогнали в ярмі польського поміщика та капіталіста. Там в Східній Галичині селяни поводилися з нами трохи инакше ніж на Поділлі. Вони саботували наші вимоги, а більше активні елементи тікали до Червоної Армії, щоб допомогти їй бити поляків. Нас вони ненавиділи, вважаючи за ворогів. Настрої селян мимо волі знаходили відгук серед нас. Розуміється, що в війську не всі погоджувалися з політикою Петлюри, але небагато, порівнюючи, знаходилося людей, що рішилися порвати зі справою союзу з поляками, який вони вважали за проти-природній, або таких, які хоч би голосно заявили протести, проти ростринькування національної чести і майна. Лише епізод з п'ятою дивізією, що цілком залишила фронт і прорвалася до Чехії та мій рапорт з 24 липня 1920 р. підкреслили росходження Армії з Петлюриною політикою. В рапорті свойому я між иншим писав: „Що ближче я знакомився з керовниками української політики й війська, починаючи з 1917 року і до цього часу, то більше я переконувався, що партійний фанатизм, низьке інтриганство, авантурництво, відсутність державного розуму і такту, нечесність в відношенні до своїх співробітників і однодумців, крадіжка державних грошей, гра на інстинктах товпи, безволлє, допущення низки погромів, грабунків і авантур, — все це було, все мало місце".
Приблизно такого — ж змісту подав рапорта і командир N-ої дивізії.
З приводу мого рапорта Петлюра в листі з того — ж дня переконує мене, що… „відмовні явища нашого громадянства не є властиві тільки одному йому". „Тому, — пише він, — я не можу згодитися на Ваше прохання про демісію".
Як бачимо, сам Петлюра погоджується з моєю характеристикою його політики, але потішає себе, що „відмовні явища нашого громадянства не є властиві тільки йому одному" — українському громадянству. А я-ж писав властиво не про громадянство, а про „керовників війська" політики", тоб-то у першу чергу про самого Петлюру.
Після перелому в подіях на фронті під Варшавою, коли
