Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− Ого, я навіть уявити такого не могла. Хоча у вашому світі багато чого є такого, що руйнує мої уявлення про те що може бути реальним, а що ні, – хмикаю я, все-таки наслідуючи його приклад, і мало не муркочучи від задоволення, коли прохолодна рідина змиває з обличчя пил і піт. М-м-м, як добре.

Проте варто мені підвести голову, і я знову розумію, що дехто зараз ловить мої емоції. І дивиться на мене таким темним і голодним поглядом, що аж мурашки бігають по шкірі.

– А-а-а… цікаво, чи наша їжа не зіпсувалася? – поспішаю я чкурнути від руйнівника моєї душевної рівноваги. От погодую його, може він тоді на мене, як на ласощі перестане дивитись.

Бутерброди на мою радість справді не зіпсувалися, лише зачерствіли трохи. Але після тривалого і важкого переходу навіть така їжа здається дуже смачною, а те, що всухом'ятку, так можна і соком запити. На запитання Аріда, чи хочу я м'яса на обід, відповідаю, що ні, краще нехай на вечір. Бачу ж, що втомився. Хоча… ввечері він, мабуть, ще більше втомиться. Ех.

А після обіду мій попутник оголошує, що я можу кілька годин відпочити, поки наш незвичайний транспортний засіб зусиллям його волі рухається, куди нам потрібно. Після чого йде в сторону до особливо потужного сплетіння білих гілок та сідає там, закопавшись руками в землю і заплющивши очі. По його передпліччях знову починають зміїтися сині сполохи, зачаровуючи й притягуючи мій погляд.

От дивно. Кайтан, який теж світився, сприймався мною, як страшний і навіть потворний монстр. А Арід, навпаки, з кожною годиною нашого знайомства все більше захоплення викликає. Його сила, звичайно, мене теж лякає, але швидше, як просто щось незвідане, захопливе та неймовірне, але ніяк не відразливе.

Мотнувши головою, я проганяю зайві думки і йду шукати собі місце, щоб прилягти й може навіть подрімати трохи, якщо вже мій тиранистий провідник дозволив. І невдовзі знаходжу цілком собі рівний клаптик землі, вистелений якимось сухим і м'яким мохом. І навіть у тіні. Саме те, що потрібно для втомленої мандрівниці.

Однак сон до мене чомусь не йде, як я не верчуся і не вмощуюся на обмилованому місці. Мій погляд постійно мимоволі притягується до нерухомої фігури куарда.

Він що, відпочивати зовсім не планує? Втомився ж, напевно.

Я, звичайно, розумію, що він весь такий крутий і сильний, але ж живий... куард.

І відразу згадується його погляд, звернений на мене. І пекучий голод у ньому. Може… може йому підживлення було потрібне, як учора, а я злякалася і втекла… а він он скільки сили витрачає. У-у-у, Васька, поцілунку тобі шкода, так? І хто тут безсовісний?

Знову замучена докорами сумління, гнана рішучим наміром якось все виправити й допомогти своєму супутникові, я різко сідаю, тепер уже відверто роздивляючись Аріда. Збоку він виглядає так, ніби медитує. Відчужений і незворушний. І ніби не звертає на мене жодної уваги. А раптом я помиляюся і нічого такого йому від мене не треба? Раптом я своєю пропозицією відверну його увагу від важливої ​​справи й ми не туди прилетимо на цьому острові-літаку. А раптом… Як багато різних дурних «раптом» лізе в голову. Це лише поцілунок. І я лише запитаю. Вчора он і не на таке була готова.

Видихнувши з роздратуванням, рішуче встаю. І, обтрусивши шматочки моху зі свого одягу, ще більш рішуче прямую до куарда.

Він підіймає на мене уважний погляд, як тільки я опиняюся поряд. І тепер говорити мені у рази складніше. Але я, зчепивши руки перед собою і спрямувавши свої очі в небо, таки ставлю те питання, заради якого прийшла.

− Аріде, хочеш, я тебе поцілую?