Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Стрибнути? Мені не почулося? Він з глузду з'їхав?

– Скажи, що ти зараз жартуєш, – прошу я хрипко.

− Не жартую, − чую у відповідь, а острів стає ще ближче. − Так треба. Приготуйся

− Я не зможу! А якщо впаду? – скрикую у справжнісінькій паніці.

Не те щоб я боялася висоти... Але такої боюся, так. Дуже. До дрижаків і запаморочення. Це нормальний людський інстинкт самозбереження, а я до того ж ніякий не екстремал. Принаймні звикла так про себе думати.

− Васю, просто довірся. Я. Не дозволю. Тобі. Впасти, − карбує Арід і трохи повертає голову в мій бік, хоч погляд, як і раніше, не відриває від громадини, що рухається до нас. – Нам треба йти далі. Це єдиний шлях. Нумо, крихітко!

Ну, якщо єдиний… Чорт! Чорт! Чорт!

Я не можу! Я не можу! Чорт! А доведеться!

Усередині я все ще обмираю від жаху, а тіло вже готується до божевільного стрибка. Вперше з того моменту, як я дізналася про існування куардів, спогад про те, як один мудак без напруження левітував мене в повітрі, вселяє надію, допомагаючи впоратися з панічним жахом, а не навпаки.

Арід он островами жонглює, що йому маленьку мене підхопити, якщо я раптом не впораюся. Чим не страховка? Майорить навіть крамольна думка, що зараз я не відмовилася б навіть, якби він взяв і перехопив контроль над моїм тілом. Але Арід чекає, що я стрибну сама. Довірюсь. А я маю вибір? Мабуть, ні.

Острів ще ближче. Ще. Зовсім поряд.

Я пригинаюсь трохи у високому старті, мимоволі розгойдуючись туди-сюди. Боже, я маю це зробити. Повинна! Ну, подумаєш, стрибок над прірвою.

– Васю, вперед! − різко командує Арід, вкладаючи дещицю сили у свій голос. І я зараз йому за це вдячна, бо моє тіло стрімко зривається з місця, ігноруючи панічні зойки свідомості.

Десять кроків, як один. Останній майже на самому краю. Відштовхуюсь щосили, кидаючи своє тіло в шалений політ.

Свідомість б'ється в істериці, але все одно встигає відзначити, що до острова залишалось ще цілих два непереборні для мене метри. Руки безпорадно загрібають повітря. Здається, я навіть у польоті продовжую бігти. І в якийсь момент раптово і виразно відчуваю, як моє напружене у відчайдушному ривку тіло підхоплює вже така впізнавана сила і, прискорюючи, перекидає на цей триклятий шмат летючої землі, та допомагає втриматися на тремтячих ногах, коли вони нарешті торкаються твердої поверхні, роблячи ще кілька кроків по інерції.

Арід відпускає мене лише тоді, коли я знесилено падаю на коліна, важко дихаючи й здригаючись всім тілом, із запізненням реагуючи на пережитий переляк. У вухах шумить, серце тріпоче десь у горлі, розпирає грудну клітку. І хочеться чи то шалено сміятися, чи розплакатися. Оце так похід, Васю! У таких ти ще точно не бувала.

Якось перевівши подих, ковтаю слину й обертаюсь назад, так і сівши на гарячий камінь… і з жахом бачу, що відстань між островом і урвищем, з якого я стрибнула, знову збільшується. А куард, який змусив мене зробити найбожевільніший вчинок у моєму житті, як і раніше, стоїть там, де й стояв. Дивиться на мене майже чорними моторошними очима. І стовбичить на місці, так само розкинувши руки. Відштовхуючи цю брилу назад. Він, що… вирішив позбутися мене таким оригінальним чином? Залишити вмирати з голоду на кам'яній брилі над прірвою? Сумка ж у нього…

Але додумати я не встигаю, тому що тієї ж миті, куард пригинається і раптом стрибає, потужним нелюдським кидком буквально злітаючи над прірвою, як якийсь супергерой з наших із Солею улюблених фільмів, і приземляючись прямо переді мною. Мені навіть здається, ніби ця каменюка летюча здригається під нами. А може й справді здригається. Рухатися так точно швидше починає.

Напевно з хвилину я просто витріщаюся на куарда знизу вгору, забувши не тільки, як розмовляти, але навіть, як дихати. А він підходить ближче, нависаючи справжньою скелею, закриваючи собою небо. І простягає мені руку.

− Ходімо. Потрібно знайти місце для привалу.

– Ага, – розгублено кивнувши, хапаюся за чоловічу долоню. І по моїй руці одразу ніби електричний розряд пробігає, заіскривши на шкірі.

Ай. Смикаюся назад, але куард, утримавши мою долоню, тягне на себе, підіймаючи мене на ноги. Поки я не опиняюся майже притиснута до його величезного тіла, відчуваючи, як огортає мене його енергією, як озивається вона в мені дивною потребою, голодним жаром. Очі Аріда темнішають ще більше, перетворюючись на хижу безодню, в якій так легко розчинитися.

− Я вже подумала, ти мене кинути вирішив, − видаю перше, що спадає на думку, аби тільки зруйнувати цей його безглуздий куардівський гіпноз, вирватися з влади цього погляду.

– Навіть якщо ти проситимеш про це, не сподівайся, я тебе не залишу, – хижо посміхається Арід, схиляючись до мене. − Таку хоробру крихітку, якщо буде потрібно, я і на руках до Занагара віднесу.

– Не треба, – спалахнувши, відсторонююсь я. Звільняю свою руку з його полону, ігноруючи трохи примружений погляд чоловіка. − Я цілком можу і своїми ногами йти. Здається. Зараз коліна тремтіти перестануть, і піду.

Обхопивши себе руками за плечі, дивлюся назад, туди, звідки ми прийшли. І поступово до мене доходить, що от прямо зараз ми стоїмо на летючому острові. І привал, про який Арід говорив, ми, судячи з усього, робитимемо саме тут. На острові. А далі що? Адже ми не можемо тут залишитися, значить, доведеться знову… стрибати? Ой ні! Ні! Ні! А іншим шляхом ніяк не можна було піти?

− Не можна, маленька, − Арід раптом обіймає мене з неприхованим співчуттям, притягуючи назад до себе. − Нас з тобою викинуло на такий самий острів, який лише розміром відрізняється від цих. І нам у будь-якому разі довелося б із нього перебиратися на інші, щоб вибратися звідси.

– Тобто… ми весь цей час ширяли в повітрі на величезному шматку землі? – приголомшено уточнюю я.

− Каміння там більше, ніж землі. І руди, на яку впливають магнітні та гравітаційні поля, – педантично уточнює куард, смикаючи куточком губ в усмішці.