Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Ще хвилин сорок ми рухаємося в заданому темпі. Я весь цей час старанно дивлюся собі під ноги, ретельно стежачи, щоб не відставати від мого попутника, і ретельно намагаюся не звертати уваги на те, що в нас над головою, шкодуючи свої нерви. Втома поступово бере своє, тож далі куардівської спини я теж не надто дивлюся.

Саме тому його наказ трохи застає мене зненацька.

− Стій, Васю, − велить Арід, теж зупиняючись.

Я завмираю позаду нього, на автопілоті виконавши команду, і здивовано витріщаючись на урвище, на краю якого ми раптом опинилися.

Стоп! Обрив?! А як же… А що ж ми тепер робитимемо?

Ошелешено озираюсь навколо. Може оминути можна? Може якось перебратися?

Але майже одразу я розумію безпідставність цих надій. Ми стоїмо на величезному кам'яному плато, що буквально нависає над прірвою. А там у цій прірві ширяють такі самі острови, як і ті, що над нами. Перед нами на відстані, напевно, метрів ста завис у повітрі над прірвою найбільший, а навколо нього ширяє ще купа таких самих, але менших.

Запитати в Аріда, що далі, я просто не встигаю. Він раптово розкидає руки в сторони, і по його передпліччях тут же починають бігти неонові лінії, густо обплітаючи шкіру. А повітря довкола починає буквально тріщати, вмить наситившись такою напругою, що в мене волосся дибки підіймається.

А далі... а далі я приголомшено спостерігаю, як той самий найбільший острів, що перед нами, раптом починає рухатись. З дерев на ньому з диким ґвалтом і клекотом злітають зграї птахів, ущелиною луною прокочується гул і тріск, а цей гігант просто пливе повітрям до нас, з гуркотом розштовхуючи дрібніші.

– Васю, відійди на десять кроків назад, – не дивлячись на мене, наказує Арід, продовжуючи зусиллям волі рухати гори… тобто летючі острови.

Оце я з радістю. Дивитись на це страшно, хоч і захопливо.

− Пам'ятаєш нашу угоду? − доноситься до мене питання куарда, коли я виконую його наказ, а між урвищем і островом залишається, напевно, метрів двадцять.

Це той, де я погодилася беззаперечно слухатись? Так слухаюсь же. Хіба ні? Чи він так натякає, що зараз буде новий наказ, значно складніший?

– Пам'ятаю, – відповідаю, з підозрою поглядаючи на застиглого напруженою статуєю Аріда.

− Коли я скажу, ти розбіжишся і стрибнеш, − вибиває він повітря з моїх легень.