Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Арід спостерігає за мною із задумливим виразом обличчя, а коли я закінчую, відбирає у мене цей самий шарфик, щоб повторити мої дії. Хм.

Таке убоге «вмивання» зовсім не скасовує той факт, що одяг на нас, як і раніше, брудний. І якщо в мене ще хоч якась зміна є, то куарду так і доведеться ходити в заляпаній кров'ю сорочці. Хіба що можна спробувати її відіпрати, коли хоч якесь водоймище знайдемо. Хм. Тоді Аріду якийсь час доведеться бути взагалі без сорочки. А решту одягу теж напевно потрібно буде освіжити.

Я мимоволі зависаю, намагаючись уявити, як один конкретний чоловік виглядатиме без одягу. М-м-м, не про те думаю, не про те, точно. Але намальована уявою картинка виходить надто гарячою, змушуючи навіть чекати на це прання. Безглуздо, Вася, безглуздо. Але я не винна, що у попутники мені дістався такий розкішний екземпляр чоловічої привабливості.

Закінчивши обтиратися, цей самий попутник кидає на мене насмішкуватий погляд, вішає мокрий шарф на гілку самотнього сухого деревця неподалік і з запрошенням показує рукою на наш вагончик.

І якось до мене в усій гостроті усвідомлення зненацька доходить, що спати ми будемо разом та у досить тісному просторі. І згадується, як пестив мене цей чоловік всього кілька годин тому, як плавилася я в його руках. Як здригалася від оргазму і подумки погоджувалася на значно більше. Щось мені вже й спекотно стає. І ніяково, так.

Чи є хоч найменша ймовірність, що мені дозволять лягти окремо? Дуже сильно сумніваюся. Навіть можу легко вгадати, якими аргументами Арід мене задавить. Та й сама розумію, що не місце і не час корчити із себе недоторкану, особливо на шкоду власному здоров'ю. Звикнувши до спеки Лайтазі, застудитися в такому холоді раз плюнути. Так що... доведеться спати нам поряд і нікуди мені від цього не подітися.

Ми залишаємо обкладене камінням багаття повільно догоряти. Спочатку Арід підсаджує мене, допомагаючи забратися у вагон, потім підіймається і сам, одразу ж відвернувшись до дверей, щоб зачинити їх.

Поки він порається з панеллю, я йду до своєї сумки. Дістаю звідти обидва ножі, які прихопила з собою з його будинку, і мовчки віддаю той, котрий більший, куарду, що якраз впорався зі своєю справою. Вираз обличчя Аріда в темряві мені не роздивитися, але ножа він бере. А я виймаю ще й пакет із залишками їжі, відставляючи його в куток, щоб не розчавити, і кладу сумку на підлогу.

− Буде подушкою, − заявляю тихо, подумки намагаючись уявити, як на ній можна зручно вдвох лягти.

Уявляється слабко. Ніколи не спала з чоловіком так близько. Окрім самого Аріда минулої ночі. Але ж я цього не пам'ятаю. І там було ліжко.

− Чудово, − хмикає куард, підходячи зовсім близько. Обіймає за талію, проводить гарячою долонею по спині, посилаючи хвилю несподіваного чуттєвого тремтіння по моєму тілу.

У темряві вагончика його дотики, близькість, тепло відчуваються ще гостріше. Я ніби оточена ним, його силою, енергією, його увагою, зосередженою повністю на мені... І коли Арід так само впевнено тягне мене вниз, опускаючись на підлогу разом зі мною, а потім лягає і притягує до себе, обіймаючи й змушуючи вмоститися головою у нього на плечі, це чомусь раптово відчувається настільки зручним, навіть правильним, що я здивовано завмираю, аналізуючи власні відчуття.

– Завтра про все подумаєш, Васю. Спи, – наказує, підгортаючи мене ще ближче.

− Це не той наказ, який виконується миттєво, − не утримуюсь я від іронії, хоча насправді тіло втомилося настільки, що лише тільки прийнявши горизонтальне положення, я вже відчуваю, як поступово розслаблюються м'язи, а думки стають млявими та неповороткими. – Якщо ви даватимете мені нездійсненні накази, я заберу назад свою згоду їх виконувати.

− І не сподівайся, Васю, − посміхається Арід. − Я можу розраховувати, що ти припиниш мені викати після другої спільної ночі?

− Ем, не знаю, − розгублено бурмочу я. − Мені якось ніяково. Ви набагато старші... такий суворий, грізний, і цілий... адамір. Я вірно запам'ятала ваш титул?

− Вірно, − через секунду хмикає куард. – Тобто причина лише у цьому?

− А в чому ж ще? – не розуміючи, цікавлюся я.

− Неважливо. Зроби мені таку ласку, звертайся на «ти». Добре?

− Гаразд, − поступливо погоджуюсь я. Подумаєш, складність.

− От і добре. Добраніч, крихітко, − і він раптом цілує мене в маківку, збентеживши таким несподіваним проявом... чого? Ніжності?

− Добраніч, Аріде, − шепочу, заплющуючи очі. Дійсно, завтра про все подумаю.