Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Мене будить відчуття холоду, надто контрастне в порівнянні з тим спекотним теплом, яким я була оточена всю ніч. Тихо застогнавши, згортаюся клубочком, ловлячи себе на невиразній думці, що дуже сильно не вистачає чогось поруч. А наступної миті ледь чутний шурхіт і чудний звук, схожий на пташиний спів, будить мене остаточно, змусивши злякано підвестися. Де це я?

Спросоння зорієнтуватися виходить далеко не відразу, тим паче, що навколо панує сиза напівтемрява, схожа на світанкову. Але мій погляд фокусується на відритому овальному отворі, через який видно майже згасле багаття, і думки нарешті збираються в купу.

Вагончик. Аномальна зона, куди мене закинуло разом з одним тиранистим куардом. Арід, в обіймах якого я заснула. І от саме його з якоїсь невідомої причини ніде поряд немає.

Обережно сівши, озираюсь навколо. За вікнами небо вже справді сіріє. Скоро світанок. Мабуть, Арід прокинувся і подався добувати нам дичину на сніданок, як і обіцяв. Отже... непогано було б до його повернення знову розпалити багаття, тим паче, що хмизу ми вчора назбирали більш ніж достатньо. Заодно зігріюсь знову.

Вибираючись із вагончика, розумію, що там якраз було ще дуже тепло. Попри все, куард якось зробив так, що в нашому прихистку зберігалася більш-менш комфортна температура, тоді як за його межами мої зуби одразу починають чечітку вибивати. І так одразу хочеться назад залізти.

Але якщо чоловік вирушив на полювання, то я теж не повинна сидіти без діла. Негарно вийде. Тому, запахнувши свою курточку, я вирушаю ліворуч у кущики, по дорозі помітивши, як з деревця, де досі висить мій шарф, злякано пурхає якась пташка. Зовсім малесенька, але якщо є малесенькі, то цілком можуть бути й більші. Мабуть, це її співи я чула.

Повернувшись до багаття, знімаю з гілки шарф, і йду до вагона шукати флягу з водою, збираючись заодно переодягнутися в чисте, поки немає куарда. І відразу ж зауважую, що пляшка з-під соку та глечик, у якому ще залишалася вчора вода на дні, кудись зникли. Цікаво, яку рідину, придатну для пиття, мав на увазі Арід? Може сік із чогось? Судячи з усього, мені скоро доведеться довідатися про це.

Чоловік повертається, коли на горизонті вже показується сонце, радуючи першими променями, а я сиджу у дверному отворі вагончика і здалеку милуюсь на те, як весело потріскує вогнище. У трено все одно досі тепліше.

В одній руці Арід несе дві пташині тушки, розміром як куріпки, і ці тушки, на мій подив, вже не тільки обскубані, а й випатрані. А в другій руці тримає наповнені чимось пляшку з глечиком.

− Доброго ранку, − я зіскакую на землю і йду йому назустріч, змерзло щулячись і обхоплюючи себе руками за плечі. І як йому в одній сорочці не холодно? Ото вже, гарячий який.

– Доброго ранку, Васю, – вітається Арід у відповідь, розглядаючи мене із загадковою усмішкою. − Я думав, ти довше поспиш.

– Мені холодно стало, – виривається в мене зізнання. І хоч я замовкаю, не договоривши, але невимовне «без вас» надто очевидне, щоб він не зрозумів. – А чому ви самі патрали цих пташок? Я б могла допомогти.

− Хтось учора обіцяв не викати, − хмикає Арід, підходячи до мене зовсім близько. Вручає глечик із пляшкою. – Тримай наше питво. Я випатрав птахів там, де була можливість їх одразу ж помити. Це довелося робити не водою, а соком бальяші, так що у м'яса, напевно, буде трохи солодкуватий присмак. Але це краще, ніж їсти його з пір'ям та кров'ю. Згодна?

− Згодна, звичайно. А наше питво на сьогодні – це теж цей сік… бальяші? – я запитливо підіймаю вгору посудини, повні якоїсь білуватої рідини.

− Так, − киває Арід. − Він непогано вгамовує спрагу. На смак цілком прийнятний. І найголовніше, що тут його зовсім нескладно знайти. Тож можна себе не обмежувати.

Що на смак більш ніж прийнятний, я переконуюся вже під час сніданку. А м'ясо пташок після смаження над багаттям на саморобних, вирізаних Арідом дерев'яних шампурах справді має злегка солодкуватий присмак, але це його зовсім не псує, тож їмо ми з величезним задоволенням.

Залишки бутербродів, яких я багато наробила перед вчорашньою втечею з дуже поживних хрустких хлібців з домішками сухофруктів, з різними горішками-зернятками, й сухого сиру, ми, порадившись, вирішуємо залишити на обід, як те, що з меншою ймовірністю зіпсується від спеки, а нашу дичину – повністю з'їсти. До того ж Арід запевняє, що за потреби добуде ще таких пташок.

Я йому залюбки вірю. Вміння полювати куард уже продемонстрував. Може мені навіть пощастить подивитися, як він це робить.

Поснідавши, ми відразу ж приймаємося разом збиратися в дорогу, ретельно перевіряючи, чи не забули чогось важливого. Це не займає багато часу і незабаром Арід вже відбирає у мене сумку, закидаючи її собі на плече, і ми залишаємо місце нашої аварійної посадки. Я навіть ловлю себе на тому, що йти мені трохи страшнувато, і кілька разів озираюся на вагончик, що став нам притулком цієї ночі. Жаль, що його з собою не можна взяти. Замість намету.

– А ви… тобто ти покажеш мені цей баньяші? − наздоганяю я куарда, що вже вирвався трохи вперед.

− Бальяші. Так, звичайно, − кидає він на мене примружений погляд. − Пов'яжи шарф на голову, сонце тут дуже активне, може погано стати.

– Слухаюсь, кеп, – не стримую я іронічного смішка. – А розкажеш, у чому особливості цього місця?

− Це вийде дуже довга розповідь, − хмикає Арід, спостерігаючи, як я виконую його розпорядження.

− Так у нас наче вагон часу, хіба ні? – тягну я. Дивлюсь прямо перед собою і зауважую, недбало знизавши плечима. − Мені просто подумалося, що чим краще я буду розуміти ситуацію, тим чіткіше і накази твої зможу виконувати, правильніше, так би мовити. Але я не наполягаю, звісно. Якщо ти не хочеш говорити, то не треба.

– Хіба я можу не задовольнити твою потребу в інформації? − усміхається у відповідь куард, змушуючи мене здивовано підняти на нього погляд. – Тим паче якщо ти краще слухатимешся у результаті. Слухай тоді, Васю…