Моя зухвала - Ема Ноель
— Маленька, я трішки зайнятий, я тобі пізніше передзвоню, — Руслан відключається.
Телефон вислизає з моєї руки і з гуркотом падає на підлогу. Здається, туди ж падає моє серце, розбиваючись на дрібні уламки. Я чула як на тому кінці людина благала про допомогу. А потім стогін, як від удару. Так, звуки були нерозбірливими, але не важко здогадатися, що саме там відбувається.
Не могла ж моя фантазія все це намалювати?
Ні, мені не здалося. Руслан там над кимось знущається. Віктор і Андрій казали правду, яку я всіляко намагалася заперечувати. Я повинна їм повідомити про те, що відбувається. А ще мені потрібно з’ясувати, де знаходиться Руслан.
Підіймаю телефон. Цілий, як не дивно.
Швидко переодягаюся і впевненим кроком йду на вихід. Біля воріт стоїть охоронець, імені якого я досі не знаю і ніколи не цікавилася. Він дивиться на мене благальним поглядом. Підходжу до нього впритул.
— Або ти мене зараз же відвезеш до Руслана, або я зроблю так, що він тебе звільнить, — ставлю чоловіка перед фактом.
Охоронець кілька секунд дивиться на мене, спантеличено кліпаючи і зважуючи всі за та проти.
— Але я не знаю, де він, — каже, врешті, але я йому не вірю. Якби сказав відразу — повірила б. А так розумію, що він бреше.
— Окей, піду шукати сама, — відповідаю й миттєво проскакую повз охоронця, поки він метикує, що сталося.
Охоронець кидається слідом, але я встигаю гримнути перед його носом хвірткою і прискоритися. Відбігаю на кілька десятків метрів, коли чую за своєю спиною:
— Добре, я відвезу вас! Тільки не треба тікати, благаю!
Ну ось, так би й відразу. Зупиняюся, не стримуючи переможної усмішки. За кілька хвилин охоронець виїжджає на службовому автомобілі й зупиняється поруч. Нахиляється і відкриває для мене пасажирські двері.
— Навіщо вам туди їхати? — запитує охоронець, поки ми їдемо містом у напрямку околиці. Тільки не туди, де мене врятував Руслан, а в західну частину міста.
— Треба, — кажу, уникаючи конкретики.
— Не жіноче це заняття, лізти в справи чоловіка, — бурчить охоронець. — Небезпечно це.
— То не йди, якщо небезпечно! — гаркаю у відповідь. — Можеш мене висадити на безпечній для тебе відстані і валити. Тільки скажеш, куди йти.
Він мовчить. Хмуриться. Незадоволений.
А я дуже зла. Небезпечно, бачте. Ну так не потрібно займатися небезпечними справами.
Кручу браслет на руці і вже радію, що він у мене є. Таємна кнопка дозволить мені викликати підмогу в разі потреби. Ну, і зрозуміло, що вони чують, що навколо мене відбувається. І будуть знати, якщо я потраплю в халепу.
Ми під’їжджаємо до величезної території, огородженої дірявою сіткою. За сіткою стоїть незліченна кількість якихось контейнерів. Цікаво, вони порожні, чи з товаром?
— Руслан має бути в блоці “С”. Там є покажчики, зрозумієте, — каже охоронець.
— Чекай на мене тут, — кажу, виходячи з автівки. Охоронець киває, як не дивно.
Є в мене ідея, якщо вдасться, просто підслухати й підглянути, й повернутися. Може відео вийде записати. Але я не хочу, щоби Руслан мене побачив.
Іду в пошуках блоку “С”. Дійсно, є вказівники й за кілька хвилин я чую голоси, приглушені металом. Я розумію, що люди знаходяться всередині одного з контейнерів, виставлених у ряд.
Обережно визираю з того боку, де знаходяться глухі стіни контейнерів. Шукаю той, з якого чути звук. Підходжу ближче й чітко розумію, що Руслан і справді там. Я впізнаю його голос і чую ще кількох чоловіків, але не можу розібрати слів. Підходжу впритул і прикладаю вухо до металу. Вловлюю деякі слова, і серце падає в п’яти.
Застигаю на місці.
Вони розмовляють про торгівлю людьми. Це все правда.
А потім чую приглушений крик. Несамовитий крик людини, якій дуже боляче.
Зриваюся з місця й біжу щодуху. Далі слухати і намагатися осягнути те, що там відбувається, немає сенсу. І так усе зрозуміло. Вони когось катують. Когось, хто потай від них намагався сплавити “товар”. Саме до такого логічного висновку я приходжу, склавши докупи те, що почула.
Коли відбігаю на безпечну відстань, де вони мене вже не почують і не побачать, зупиняюся, щоб перевести подих. Підношу руку з браслетом до губ і кажу тихо:
— Не знаю, чи чули ви це, але Руслан на західній околиці міста, тут купа контейнерів, огороджених сіткою. Він з кимось у блоці “С”. Вони людину катують. Думаю, це чудова нагода схопити його.
Шкода, що пристрій передбачає односторонній зв’язок. Сподіваюся, вони мене почули і вживуть заходів. Цього монстра потрібно зупинити.
Спокійним кроком йду на вихід із території. Охоронець стоїть на місці, чекає, як і наказала йому.
Сідаю в автомобіль із похмурим обличчям.
— Я його не знайшла. Вези мене додому, — кажу охоронцеві максимально байдужим тоном. Той дивиться на мене здивовано. — Додому кажу поїхали! — гаркаю, не витримавши.
Потрібно валити звідси, поки нас не побачили.
— А якщо ти скажеш Руслану, що ми тут були, сам знаєш, що буде, — додаю, коли ми від’їжджаємо на кілька сотень метрів. — В разі питань, ми просто каталися, бо мені було нудно, — уточнюю, розуміючи, що наш від’їзд не міг залишитися непоміченим.
Думаю, він мене зрозумів. І він чудово розуміє, що я легко можу втілити свою погрозу в життя.
Ми приїжджаємо додому. Насамперед біжу вмитися. Обличчя розчервонілося й пече від хвилювання. Переодягаюся у вільні штани й майку. Блукаю домом, не знаходячи собі місця. Те, що я почула, шокує. А ще тривожне очікування й невідомість лякають не на жарт.
Зрештою, щоби чимось себе зайняти, йду в кімнату Руслана, лягаю на ліжко й дістаю телефон. Він так і не подзвонив. Чи означає це, що його схопили?
Сподіваюсь, що так.
А тим часом вирішую поритися в інтернеті й почитати свіжі новини. Раптом знайду щось нове про Руслана?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно