Моя зухвала - Ема Ноель

— Кітті, ти вийдеш за мене заміж?  — чую це й судомно ковтаю.

Він зараз серйозно?

Судячи з виразу його обличчя, абсолютно серйозно.

Руслан стоїть на колінах і чекає на мою відповідь. Він починає нервувати.

А мене раптово й недоречно накриває сором. Тягну до себе ковдру і прикриваюся нею. Сідаю.

—  Кошеня, — каже Руслан хрипким голосом. Прочищає горло, —  це не означає, що завтра або за місяць. Коли скажеш… Маленька, тільки не мовчи…

А я згадую слова Андрія і Віктора. Пригадую, що вони мені розповіли. Цей чоловік займається торгівлею людьми. І він хоче, щоб я стала його дружиною? Та чи хочу я цього?

Так, я хочу стати дружиною того Руслана, якого бачу зараз перед собою. Я шалено його кохаю. Але його темний бік лякає мене не менше. Усе, що я про нього знала — мильна булька, яка луснула від найменшого тиску.

— Руслане, — не витримую, не можу його мучити. Кидаюся йому на шию й міцно обіймаю. — Так, — кажу несподівано для самої себе. Але відтермінування зайвим не буде. Прямо зараз я точно не готова.

Коли я пішла від Віктора й Андрія, я була рішуче налаштована викрити Руслана й допомогти посадити його до в’язниці. А тепер я не знаю, на чиєму я боці.

Чоловік полегшено видихає. Підхоплює мене під руки й тягне до себе разом із ковдрою.

— Я так тебе кохаю, — зривається зізнання з його губ. — Щойно побачив тебе у своєму домі, зрозумів, що влип по самі вуха. Думав, зможу не думати про тебе, зможу приборкати почуття. А вони тільки все міцніше в’їдалися мені під шкіру. Ти під моєю шкірою, маленька. Я кохаю тебе, — відхиляється й дивиться мені в обличчя, блукає поглядом.

— Я теж тебе кохаю. Завжди кохала, — відповідаю хрипким від хвилювання голосом.

Дивлюся на свої руки на шиї чоловіка. Погляд чіпляється за браслет. Мені хочеться його зняти. Позбутися від нього. Я не вірю, що Руслан може зробити мені боляче. Він не такий. Я не вірю їм. Серце моє не вірить. Хоча розум розуміє, що вони, швидше за все, сказали правду.

— Руслане, ти мені розповіси про себе? Що тобі подобається, а що ні. Як ти любиш проводити вільний час, чим ти займаєшся, — поступово підходжу до найважливішого питання.

Руслан усміхається.

— Звичайно, — відповідає. — Тільки душ прийму, — підморгує мені. — І ще дещо зроблю, — його обличчя вмить стає серйозним.

Дивлюся, як він бере мою руку у свою й одягає мені на безіменний палець обручку з яскравим червоним каменем, напевно, тією самою червоною шпінеллю.

— Вгадав, — говорить, задоволено всміхаючись. Підіймаю на нього питальний погляд. — З розміром вгадав, — уточнює.

Проводить тильною стороною долоні по моєму обличчю. Притискаюся до його руки й заплющую очі. Серце відбиває урочистий гімн, поки розум спалахує сигналами тривоги.

Руслан торкається моїх губ у легкому поцілунку. Встає й подає мені руку. Піднімаюся слідом, вільною рукою притримуючи ковдру. Але чоловік прибирає мою руку й ковдра падає на підлогу. На мені тільки майка, яка так і залишилася піднятою над оголеними грудьми. Руслан опускає майку на місце, майже не торкаючись мене, але не втрачаючи нагоди кинути голодний погляд на мої груди.

Червонію, хоч насправді й не відчуваю сорому. Мені подобається з яким обожнюванням він дивиться на мене. Виявляється, це дуже приємно. Руслан притягує мене до себе і торкається губами чола.

— Я піду вниз. Зустрінемося в їдальні, добре? — дивиться на мене.

Киваю, погоджуючись.

Руслан спускається у ванну кімнату на першому поверсі, а я йду приймати душ на другому.

Напевно, побути кілька хвилин порізно — це правильне рішення. Інакше або я на нього накинуся, або він на мене.

Розглядаю обручку на своєму пальці. Вона така гарна. І так гармонійно виглядає з ланцюжком із червоним камінчиком на моїй шиї. Не буду знімати ні те, ні інше. Вони ідеальні. Вони символ його почуттів.

Погляд чіпляється за браслет. Шукаю застібку, щоб зняти його, але нічого не виходить. Намагаюся стягнути через руку, але ніяк. Браслет занадто вузький. Чорт! Я взагалі зняти його не можу! Ми так не домовлялись!

Злюся, але змушена піти в душ з браслетом. Таке відчуття, ніби мене захомутали далеко не в кращому сенсі. Відтепер мені треба бути дуже обережною у своїх словах і діях.

— Все йде за планом, — говорю тихо й заходжу в душ.

Вони чули все, що між нами відбувалося. І повинні розуміти, що я все ще з ними. Навіть якщо я сама не знаю, чи так це насправді.

Зараз, коли Руслана немає поруч, я трохи заспокоююся, хоч коліна досі тремтять від того, що він зі мною робив. Це було нереально, божественно. Я такого задоволення в житті не відчувала. А ще після цього мені раптом стало так спокійно.

І всі думки лише про нього. Тільки якщо раніше я постійно злилася на Руслана, психувала, розривалася між бажанням бути поруч і втекти від нього якомога далі, то тепер усе стало так просто й чітко. Зараз я просто хочу швидше знову його побачити.

Тому я миюся поспіхом, загортаюся в рушник і повертаюся у свою стару кімнату. Речі так і лежать розкидані по ліжку. Як усе залишила, втікаючи, так усе й лежить. Обираю легке платтячко блакитного кольору, гарну білизну, і спускаюся вниз. Уже на сходах розумію, що забула про взуття і вийшла босоніж.

Але побачивши Руслана зі скуйовдженим волоссям і палким поглядом, зосередженим на мені, забуваю про все. Усмішка сама розповзається вустами. Не можу відірвати від нього погляду. Розумію, що справа не в моїй дитячій одержимості й не в тому, що він дуже вродливий і завидний наречений. І навіть не у фізичному потязі, якого в мене в надлишку.

Я дійсно його кохаю. Кохаю так, що… готова прийняти його таким, яким він є.

Може, мені краще не знати, чим він там насправді займається?

Я пливу в його обійми. Спускаюся вниз, збігаючи сходами. Висну на його шиї. Розчиняюся в його хмільному погляді. Відчуваю його прискорене серцебиття і глибоке дихання. Можна удавати й обманювати, можна казати, що кохаєш і не відчувати при цьому нічого. Але такі непомітні речі зімітувати неможливо.