Час бою (болю) - Соломія Даймонд

Нам приносять наші замовлення і я спостерігаю за тим, як вона ласує свій десерт. Ніколи не бачив у своєму житті нічого милішого. Мені завжди подобалося спостерігати за тим, як інші радіють дрібницям. 

— Чому ти не їси? — обурюється вона, гарненько зморщивши носа, вкритого ледь помітними веснянками, що є родзинкою Аліни.  

— Мені здається, що ти хочеш мою порцію більше, ніж я. Чесно кажучи, то я залюбки тобі її віддам. Гаразд? — Роблю ковток кави й спостерігаю за її реакцією. Помічаю, що вона вагається, тому підсуваю порцелянову тарілку з “Наполеоном” до неї.  

— Ні, я так не можу. Я хочу, щоб ти його скуштував. — Вона дивиться на мене благальним поглядом і я ловлю себе на думці, що не можу їй перечити. Мені хочеться зробити все, що принесе Алі радість та щастя.  

— Домовилися. Скуштую шматочок, але не більше. — Набираю на ложку трохи десерту й ласую ним. Насправді це дуже смачно.  

Я дивлюся як Аліна доїдає мій десерт і коли на дні тарілки залишаються лише крихти та сліди від крему, то я беру її за руку й тягну на терасу. Тут доволі прохолодно, але в кутку я помічаю стос з картатими пледами. Розкладаю їх і закутую себе та дівчину.  

— Ти мала рацію. Звідси й справді відкривається дуже гарний краєвид на Львів. — Здається, що все місто в тебе на долоні. Я милуюся рідним містечком, за яким вже встиг засумувати. У Словенії мені подобалося, але чи міг я назвати цю країну своїм домом?  

— Так. Просто казкове місце. — Аліна сильніше загортається в плед і я помічаю, що її коліна ніяк не перестають тремтіти.  

— Тобі холодно. Повернімося всередину. — Я вже хапаюся рукою за клямку, але вона зупиняє мене. — У чому справа?  

— Я б хотіла поговорити. Мені вже набагато краще. Гадаю, я зможу впоратися зі всіма труднощами, що ще виникатимуть на моєму шляху, самотужки. Ти можеш без жодних вагань повертатися в Любляну. — Ні, ні, ні... Це найгірше з усього, що я міг почути за цей вечір. Очевидно, що ця розмова була неминуча, але я надіявся, що вона відбудеться не так швидко.  

— Ні, Аліно, — твердо заявляю я, спершись на поручні. Мені потрібна бодай якась опора, інакше я впаду від хвилювання.  

— Чому? — Вона стає на пальчики, щоб зрівнятися зі мною і мені зриває дах. Запобіжник, який стримував мене до цього, котиться до біса. 

— Бо моє місце поруч з тобою, — шепочу я в декількох міліметрах від її губ.  

Відчуваю її тепле дихання на своїй шкірі. Заплющую очі й смакую її вуста, що на смак неначе рай. Обережно ковзаю спочатку по верхній, а потім по нижній губі. Аліна ніяк не реагує. Я повторюю рухи, але не отримую бажаної відповіді. Розчарування наповнює мої груди. Я виню себе за те, що під час попереднього нашого поцілунку поводився як ідіот. Це все, трясця, зіпсувало.  

— Минулого разу ти чітко дав мені зрозуміти, що я абсолютно тебе не цікавлю, — тремтливим голосом промовляє Аліна. Мені здається, чи її очі наповнюються слізьми?  

— Алю, це зовсім не так. Тільки вислухай мене. — Звісно, що вона не дає мені цього зробити, приклавши вказівного пальця до моїх губ.  

— Я не хочу слухати жодних виправдань, Давиде. Єдине, чого я справді хочу — щоб ти повернувся назад у Словенію й більше ніколи не згадував про моє існування. — Плед падає на плитку. Вона переступає його й біжить у бік вбиральні. Намагається сховати від мене свої почуття, але їй це не вдасться.