Час бою (болю) - Соломія Даймонд
— Ти повертаєшся в Словенію? — Мабуть, мій мозок остаточно перестав функціонувати, раз я задаю такі очевидні та банальні питання. Мені хочеться провалитися під землю, але я продовжую нашу незручну та емоційно напружену розмову. Так не хочеться думати про те, що це може бути наш останній діалог.
— Так. — Білінський крокує в кімнату, що належала колись Святу, а я плентаюся за ним неначе тінь.
Лише зараз я усвідомила, що геть не хочу його відпускати. Виникла навіть ідея зробити все, щоб він не потрапив на свій рейс, але це вже певно якась крайній ступінь божевілля. Якщо він хоче піти, то мені слід його відпустити.
— Коли? — Я стаю у дверному пройомі, вдихаючи його солодкавий аромат. Який ще чоловік може пахнути так смачно, як він?
— Завтра о 9 ранку. — Трохи більше ніж 15 годин залишилося до цієї години. Таймер запущено. Це неначе бомба сповільненої дії, яка породжує страх, паніку, відчай та зневіру. Це неминучий кінець, якого не уникнути. — Можна попросити в тебе дещо наостанок?
Я нерозбірливо киваю головою у відповідь. Попри нерви та напругу мені дуже хочеться спати, незважаючи на те, що ще дуже рано лягати.
— Так, Давиде, — відповідаю я, огортаючи себе руками. Гадаю, що це тепер єдині обійми, які мені світять найближчим часом.
Я згадую про Клавдію Семенівну й роблю висновок, що мені не хочеться повторити долю цієї старенької. Тішу себе примарною думкою про те, що моє щастя ще десь чекає на мене у вузькому львівському провулку. Жахіття! Ніколи не думала, що поповню список людей, що радують себе примарними ілюзіями. Я вже давно віддала своє серце Білінському і більше воно нікому не належатиме.
— Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти не станеш мене проводжати. Мені справді зараз погано і я не хочу ще все ускладнювати сльозливими прощаннями. Ти зможеш це зробити? — Хіба я можу йому відмовити? Давид стільки зробив для мене, а я...
— Так, це найменше, що я можу зробити. Я дуже вдячна тобі за те, що ти підтримував мене ці декілька тижнів. Гадаю, без тебе я б не впоралася. Свят би пишався тобою, Білінський. Йому дуже пощастило мати такого хорошого друга як ти, — від щирого серця промовляю, намагаючись закінчити все на приємній ноті, хоч це й майже не можливо після моєї брехні.
— Думаю, тобою б він також пишався. — Я не витримую й голосно сміюся на його слова. Моя поведінка ганебна. Брат би точно засуджував мої вчинки. Він був романтиком, який вважав, що любов може врятувати цей світ. — Справді, Аліно. Я говорю це без іронії чи сарказму. Ти добряче подорослішала за ці дні. Навчилася брати на себе відповідальність та відстоювати свою думку. Ти молодець і я щиро надіюся, що попереду на тебе чекатиме лише все хороше. Залишайся такою ж щирою, сильною та доброю дівчиною, якою я тебе знаю. — У мене вже не залишилося сліз, щоб плакати. Я збираю останні сили в кулак і міцно обіймаю Давида наостанок. Таке відчуття, неначе зараз я покидаю свій дім.
