Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна  

— Тобі б виповнилося сьогодні 24, якби не та злощасна аварія, — шепочу я над могилою. Кладу жовті тюльпани поруч з лампадкою і проводжу пальцями по хресті. Він вологий та холодний, від нього віддає неприємним запахом чогось зігнилого.  

Це тепер дім мого братика? Він мав насолоджуватися цим ранком, слухати як я співаю для нього “Happy birthday”, задувати свічки на торті, але аж ніяк не лежати в сирій темній домовині, притрушеній товстим шаром глини та землі. Серце обливалося кров’ю від цієї несправедливості, але я нічого не могла з цим вдіяти.  

Всю ніч я вертілася з боку на бік. Мене мучив той факт, що Свят мертвий, а я неначе живий труп, що все ще чогось існує в цьому світі. Мене мучили мої почуття до Давида, які з кожною секундою ставали все сильніші. Мене мучила та незрозуміла записка, яку хтось засунув у двері. Нерви здавали від всього цього.  

Єдиною розрадою були уроки для Ані та Яни, а також поодинокі вечори у компанії Давида. Коли у нього було трохи вільного часу, то він навчав мене фехтування. Наш перший бій ще так і не відбувся, але я вже в очікуванні цього протистояння. Мені хочеться здобути цю перемогу, але я розумію, що це буде не просто, зважаючи на той факт, що мій суперник — це людина, яка професійно займалася фехтуванням.  

Отож, повернемося до мого тривожного сну. Як тільки перші промінці сонця почали пробиватися крізь вікно, я вилізла з-під ковдри й пішла сюди. По дорозі зустріла дідуся, що продавав перші тюльпани, які виростив на власному городі. Я купила їх і продовжила свій шлях на кладовище — місце, що стало моїм новим домом.  

Ловлю себе на думці, що вкотре не попередила Давида куди я йду. Однак, в такій годині він вже очевидно що прокинувся. Мабуть, здогадався де я, і вирішив не турбувати. Я ще вчора попередила його, що не піду сьогодні в університет і не займатимусь з дівчатками англійською. Чудово розуміла, що в цей день мені буде морально складно і я не зможу сконцентрувати свою увагу на чомусь.  

— Все так складно, Святе. Ти пішов, і моє життя стало схожим на заплутаний лабіринт, з якого я ніяк не можу вибратися. Куди б я не йшла — усюди глухий кут. Я так втомилася, — зізнаюся я, важко видихаючи. Біль поширюється моїми грудьми, здавлюючи горлянку. Я хочу кричати, але натомість від мене чутно лише легкий шепіт, сповнений відчаю. — Якби ж ти був поруч.  

— Якби ж... — Роззирнувшись навколо, бачу за своєю спиною Олю — кохану мого брата. Дівчина одягнена у все чорне. Зблідле личко та темні кола під очима говорять про те, що ця ніч була складною і для неї. Вона ставить ніжно-рожеві гвоздики у пластмасову вазу й сідає поруч зі мною. — Рада тебе бачити, Аліно. Жаль лише, що за таких обставин. — Вона лагідно проводить пальцями по своєму животі й підносить голову до неба. — Ти мав бути тут, Святославе. Зі мною, своїм ще ненародженим малюком та сестрою. Чому ти пішов від нас так рано? — Я беру її за руку, щоб хоч трохи притупити її біль. Навіть не уявляю, що вона зараз відчуває.  

— Як твоє самопочуття? — Вирішую перевести тему розмови, щоб часом не розплакатися у присутності вагітної дівчини. Достатньо того що на неї навалилося. Олі зараз стресувати не можна.  

— Добре. Зранку була у лікаря. Мені зробили УЗД. — Вона дістає зі своєї сумочки невеличкий чорно-білий знімок, на якому видніється немовля. — Це твій племінник або ж племінниця.  

— Яке це немовля крихітне. Однак, я вже не можу дочекатися дня, коли зможу взяти його на ручки. Тобі потрібна якась допомога? — У мене в самої було не найкраще фінансове становище, але б я останнє віддала заради цієї крихітки. Мій брат не може про неї подбати, тому це на мені.  

— Ні, все гаразд. Мої батьки допомагають мені з усім, але інколи мені просто хочеться з кимось поговорити. Більшість з мого оточення не здатна зрозуміти моє горе і я навіть не маю бажання з ними спілкуватися. Я була б рада, якби ми бачилися частіше. — Мені аж соромно стало за те, що за весь цей час я ні разу не поцікавилася станом Олі. Усе так зразу зрушилось на мої плечі, що це просто вилетіло в мене з голови. Останнім часом я геть нічого не встигаю. 

— Так, пробач, що не запропонувала цього раніше. Мені теж буде дуже приємно з тобою поспілкуватися. Свята більше немає, але у нас обох є хороші спогади пов’язані з ним. Гадаю, нам буде що обговорити. — Оля ще під час нашої першої зустрічі здалася мені дуже милою та привітною дівчиною. Не дивно, що мій братик закохався саме в неї. Проте, для мене ще досі не зрозуміло, чому він не познайомив нас раніше.  

— А у тебе як справи? Тобі потрібна якась допомога? — Я заперечно хитаю головою на слова Олі. У мене є певні труднощі, але я хочу впоратися з ними самотужки. Мені пора подорослішати й навчитися справлятися з проблемами самостійно. Якщо я не зніму свої рожеві окуляри, то просто не виживу в цій жорстокій реальності.  

— Все гаразд. Давид допомагає мені з усім. Ми поки живемо разом. — За цей час я вже так звикла до присутності Білінського у домі. Не знаю, як буду жити там без нього. Хто буде розставляти всі чашки по кольорах на полиці чи приймати душ під класичну музику? Хто залишатиме записки та холодильнику та готуватиме мені корисні сніданки?  

— Святослав багато мені про нього розказував. Я навіть по доброму йому заздрила, бо у мене ніколи не було таких друзів. Зазвичай інші намагалися налагодити зі мною стосунки лише заради зв’язків та особистої вигоди. Це так образливо. Я почувала себе ні на що нездатною у тіні багатства своєї сім’ї. Всі вважали мене розбещеною дівчинкою, яка ні на що не здатна. Лише твій брат зміг глянути глибше й пізнати мене справжню. Ми не були довго разом, але я щиро вдячна йому за все, що було між нами...  

Ми з Олею ще близько години сидимо на тій старій та пошарпаній лавці й обмінюємося цікавими моментами, пов’язаними зі Святославом. Після цього дівчині потрібно бігти на роботу. Я не смію її затримувати. Насправді я захоплююся витримкою Олі. Вона дуже сильна та незламна. Мені б хотілося бути такою, як вона. Знайти бажання рухатися далі й вміти знаходити позитив навіть там, де б, здавалося, його навіть бути не може.