Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

Гадаєте, мені вдалося заснути цієї ночі? Почуття провини сочилося по кожній моїй вені. Я вертілася з однієї сторони на іншу, а потім мені стало дуже спекотно і я остаточно вибралася з-під ковдри. Намотувала круги по спальні, прислухаючись до кожного шурхоту. Так боялася, що пропущу момент, коли Білінський прокинеться й піде з цього дому назавжди. Однак, попри всю нервозність та почуття провини, втома мене наздоганяла.  

Я сіла в крісло, загорнувшись у плед. Почала читати книгу, але з часом рядки перед очима почали перетворюватися в суцільну кашу. Я то засинала, то раптово прокидалася, картаючи себе за сонливість.  

Прокинулася я від лайки сусідів і гучного тупотіння ногами на поверх вище. Сонце засліпило мене і це могло означати лише одне — я проспала.  

З шаленою швидкістю я мчу в спальню Давида, але на ліжку замість хлопця знаходжу обережно складений аркуш паперу. Я втомлено сідаю на край білого простирадла й беру до рук записку, просякнуту його запахом. Перед тим, як її розгорнути, міцно притискаю до грудей, відчуваючи важкість в області серця. Я сама дала йому піти й зараз так сильно про це шкодую. Хіба цим вчинком я не прирекла нас обох на нещастя?  

“Дорога Аліно,  

Ці декілька тижнів були водночас найкращими та найгіршими у моєму житті. Втрата Святослава стала складним потрясінням для нас обох. Щиро зізнаюся, що я всіляко намагався полегшити твій біль не лише через обіцянку другові. Переді мною постала дуже мудра, мила, сильна та вродлива дівчина, яка запала мені в душу. Твій чудовий погляд, милі ямочки та посмішка від вуха до вуха через якісь маленькі дрібниці... Усе це змушувало мене рухатися далі й водночас закохувало мене в тебе. Ніколи не думав, що стріли Амура колись дістануться до мене, але як же я помилявся. Думка про те, що я більше тебе не побачу мене дуже лякає. Як то кажуть, цінувати починаєш лише тоді, коли втрачаєш. Я знаю, що тебе дуже засмутила моя реакція на поцілунок. Мені дуже соромно й жаль за це. Якби я міг повернутися в минуле й змінити цей момент, то я б скористався такою можливістю. Ще раз пробач. Якщо я можу якось загладити перед тобою провину, то я готовий зробити все, що в моїх силах.  

Вчорашня наша бесіда стала болючим ударом для мене. Вибач, що так наполягав на розмові у вбиральні. Мабуть, просто не міг змиритися з тим, що це не взаємно. У процесі написання цього листа я пригадую всі наші веселі моменти. Мені не вистачатиме наших спільних сніданків та ігор. Я б хотів продовжити навчати тебе фехтувати, але все це залишиться лиш у теці з моїми нездійсненними мріями. Зараз мені все ще боляче, але вже легше, бо я зміг сказати тобі все, що не встиг раніше.  

Алю, залишайся тою мрійницею з великим та добрим серцем, якою ти є. Не бійся нічого й звертайся в разі чого до мене. Я завжди готовий прийти тобі на допомогу, де б я не був. Телефонуй, незважаючи ні на що. Ти все ще залишаєшся моєю близькою людиною, заради якої я здатен на все. Надіюся, що з часом біль від втрати згасне й у тебе все буде гаразд. Радій, ризикуй, смійся, кохай... Нехай твоє життя буде сповнене яскравих барв.  

З любов’ю, Давид” 

До кінця прочитання лист стає просякнутий не лише його парфумами, але й моїми слізьми. Виявляється, Білінський ще той романтик. Не віриться, що він написав всі ці приємності для мене.  

Я глянула на годинник, що висів на сусідній стіні й усвідомила, що до відльоту ще є трохи часу. Чисто теоретично я можу встигнути. Вирішую скористатися цим шансом і швидко мчу у свою спальню. Миттю переодягаюся з піжами в спортивний костюм та збираю волосся в високий хвіст. Поспіхом вмиваю лице, закидаю до рота жуйку й виходжу з будинку.  

Коли починаю нервувати й робити все поспіхом, то, як на зло, нічого не виходить. Ключі ніяк не виходить встромити у дверний отвір. Витираю спітнілі долоні об пальто й роблю другу спробу.  

Паралельно морщуся від неприємного запаху в коридорі. Потрібно поговорити з сусідом. Скільки разів я просила його тут не курити, а до нього все ніяк не доходить. Чому моє здоров’я повинне страждати через його шкідливу звичку?  

— Єс! — Я таки розв’язую питання з ключем і біжу сходами на вихід. Удар. Біль в області потилиці. Запаморочення. Не чітка картинка перед очима. Холодна плитка. Запах крові. Темрява.  

— Дівчино, з вами все гаразд? — Від крику невідомої мені стає ще гірше. Я повільно розплющую очі й намагаюся підвестися. Даремно. Жінка помічає, що мені не вдається й бере мене під лікті. Мої ноги добряче заніміли. Однією долонею я розтираю литку, а іншою притримуюся за стіну, щоб знову не гепнутися. — Як ви себе почуваєте?  

— Погано, — чесно зізнаюся я. Гадаю, це один з найгірших ранків у моєму житті. — Хтось вдарив мене по голові. Ви не бачили хто це? — Незнайомка заперечно хитає головою, здивувавшись.  

— Я живу на 5 поверсі. Йшла викидати сміття, а тут бачу як ви лежите. Перелякалася страшно. Одразу зателефонувала чоловікові. Він зараз прийде з аптечкою й допоможе вам голову перебинтувати. Поруч з вами нікого не було. Може, то якийсь грабіжник вирішив у вас щось поцупити. Все на місці? — Я запихаю в кишеню руку й дістаю звідти ключі, телефон та якусь дивну записку. Не пригадую, щоб я її сюди клала.  

— А ось і Толік. Давайте ми зайдемо до вас у квартиру й надамо першу медичну допомогу. Чи може краще швидку допомогу одразу викликати?  

Ця мила пара не викликала у мене жодних підозр, тому я впустила їх у свій дім. Однак, записку вирішила, що прочитаю, коли залишуся наодинці. Анатолій підняв мою сумочку й ми разом переконалися в тому, що в мене нічого не вкрали.  

— Все, кров вже не тече. Пов’язку я вам наклав. Якщо з’являться ще якісь скарги, то зверніться до спеціалістів. Проте, на мою думку, все швидко заживе. Схоже на те, що вас хтось намагається залякати. Це не схоже ні на спробу вбивства, ні пограбування. Чи є хтось, хто б міг напасти на вас? Можливо, у вас є вороги?