Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Жахливо виглядаєш, – прошепотів рудий, підтримуючи мене під руку. – Уся бліда. Здається, що ось-ось знепритомнієш.

Зважаючи на те, що у мене перед очима попливли кольорові плями, а обличчя Крістора почало роздвоюватися, він має рацію. Лоран рвонув мене на себе та підняв на руки. Незважаючи на мляві протести, виніс із натовпу і підніс до декана Байлерна.

– Тримайте ваше добро. Ще хвилина – і взагалі вирубиться. Якщо можете щось зробити, то зробіть.

Він посадив мене на підлогу, притуливши до стіни, і рушив назад до рингу. Я була вражена тим, як Лоран тримався з деканом. Все ж таки чого у чорноокого не відібрати, так це відсутності раболіпства перед начальством!

Лорд Байлерн опустився поруч зі мною навпочіпки і вирячився з холодною насмішкою.

– Сподіваєшся, я стану тобі допомагати?

– Не сподіваюся, – буркнула я. – І не чекаю цього.

Він гмикнув і витяг із магічного пояса якийсь флакон.

– Ось, випий. Допоможе протриматися до кінця. Рани та синці не зцілить, і не сподівайся. Але хоч на ринг зможеш вийти і не впасти при цьому.

Я з підозрою оглянула щось каламутно-синє, що знаходилося у флаконі. Відкрила і скривилася від їдкого запаху. Після деякого коливання все ж таки випила – гірше точно не буде.

Здалося, що горло вибухнуло пожежею. З півхвилини я жадібно хапала ротом повітря. З очей бігли сльози.

– Що це за гидота?! – ледве зуміла прохрипіти обпаленим горлом.

Декан не відповів. Піднявся і завмер поруч, схрестивши руки на грудях. Але через хвилину я вже благословляла невідоме зілля. Воно буквально повернуло мене до життя. Біль відступив. М’язи все ще нили, але я могла це подолати. Напівнепритомний стан зник. Я знову могла нормально все сприймати. Навіть піднялася без сторонньої допомоги.

– Дякую, – неохоче сказала деканові.

– Можеш мені пояснити одну річ? – ніби не почувши, процідив Байлерн. – Чому ти не підкорилася наказу?

– Хотіла зробити все власними силами, – похнюпилася я.

– Але це і є твої сили, – заперечив він вже спокійнішим тоном. – Особливості твого організму, що довго спали, але нарешті пробудилися. Безглуздо не користуватися ними. Сьогодні ми оцінюємо фізичні можливості адептів без застосування магічних. Те, що ти вмієш – не магія.

– Вибачте, – все ж таки змусила себе вимовити я, відчуваючи себе повною дурепою. – Мені здавалося, що якщо постараюся, то можу перемогти і так.

– Зможеш, – декан кинув на мене швидкий погляд. – Колись зможеш. Але поки що твоїх сил замало для цього. Усього тиждень посилених тренувань, дівчинко. Я ж не чарівник.

– Як вам вдалося пробратися в мою голову? – не бажаючи продовжувати цю тему, запитала я про те, що не могло не хвилювати.

– Ти сама відкрила канал зв’язку між нами, – недбало кинув він. – Тоді, коли останній раз покликала мене. Клепки, щоб його закрити, тобі, звісно, не вистачило. До сьогоднішнього дня.

Я відчула, як щоки запалали рум’янцем. Він знову не приховував своєї зневаги, і це боляче вражало.

– Ви не казали, що я таке вмію.

– А я маю тобі все розжувати і до рота покласти? – була мені знущальна відповідь. – Підключай іноді мозок, дівчинко! Якщо він, звісно, у тебе є… Але ти порушила першу умову. Сподіваюся, розумієш, що так просто я цього не спущу? Завтра на тренуванні приготую для тебе щось особливе.

Садистська посмішка, що осяяла його суворе обличчя, не віщувала нічого доброго. Я сумно зітхнула. Але змушена була визнати, що сама це заслужила. Все могло бути й гірше. Він міг взагалі відмовитися займатися зі мною.

А тепер я дивилася на ці тренування по-іншому. Якими б причинами не керувався декан Байлерн, хоч як би не мучив мене, я відчувала, що мені це дійсно потрібно. Я й справді стаю сильнішою з кожним днем. І мені подобається це відчуття!

О, Тараш, схоже, я починаю міркувати, як Шейріс! Я мимоволі посміхнулася.

– Сподіваюся, висновок із цієї поразки ти якийсь зробила? – ліниво поцікавився декан, не дивлячись на мене.

– Так.

– Я радий. А тепер забирайся до решти. Ти мене дратуєш сьогодні ще сильніше, ніж зазвичай.

Я придушила справедливе обурення і попрямувала до рингу, де зараз билася Шейріс зі своїм супротивником. Подрузі, хоч і не без зусиль, але вдалося перемогти. Хоч щось хороше від початку цих боїв! Я голосно закричала, вітаючи переможницю.

Далі якихось сюрпризів не було. Едвін і Лоран легко розправилися зі своїми супротивниками. За решту я якось не особливо переживала. З членами інших п’ятірок мені так і не вдалося потоваришувати. Та я й не прагнула. Як і вони до дружби зі мною.

Знову відчула інтерес до того, що відбувається, лише з початком другого туру змагань. На Крістора чекала чергова поразка. Щоправда, цього разу йому вдалося протриматися півхвилини – його особистий рекорд. Рудий йшов з рингу зовсім розчавлений і боявся навіть глянути на Шейріс. Але вона лише обняла його за плечі і життєрадісно заявила:

– Не хвилюйся, ми з Едвіном ще тебе натаскаємо! Наступного разу ти всім покажеш!