Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Доброго дня. Чи не допоможете мені? – усміхаюся я добродушному на вигляд, круглощокому чоловікові.

– Чого тобі, дівчинко? – усміхається він у відповідь, тим самим підтвердивши, що хлопець з мене ніякий.

– Я вперше у вашому містечку. І не все ще встигла запам'ятати. Не підкажете, якою дорогою можна якнайшвидше дійти до міських порталів. Мені треба встигнути до останнього трено.

– Так не сподобалося у нас, що вже їдеш? – лукаво мружиться продавець солодощів.

– Ні, що ви! – розпливаюся я в широкій усмішці. – Острів у вас пречудовий. Стільки незабутніх вражень. Але я хочу зустріти своїх друзів. Вони прибувають сьогодні, а я тільки нещодавно дізналася про це.

І подумки співаємо від передчуття, блаженно пританцьовуючи й уявляючи, яка я рада б була зустріти своїх справжніх друзів.

– Друзі це добре. Ми завжди раді новим гостям, – схвально киває чоловік. – Спочатку тобі треба до центральної площі, до неї можна дійти швидко, якщо повернути о-о-он там.

Він показує мені на одну з вуличок. А потім досить докладно пояснює, як іти та куди не повертати. Так що вже зовсім скоро я з успіхом поспішаю в потрібному напрямку, попередньо купивши собі у того самого торговця пишних булочок і води з соком у плетеній пляшці. Так би мовити, на подяку за інформацію. Ну і щоб свої запаси поповнити, про всяк випадок. Хто зна, коли в мене наступного разу буде така можливість.

Хвилин за двадцять моїм очам відкривається мальовнича площа з фонтаном посередині. А коли я її перетинаю і повертаю біля величезної будівлі міського управління, яку мені докладно описав продавець, то вже й до потрібних міських порталів доходжу за кілька хвилин.

Так. Це саме те. Велика будівля, яка лише трохи поступається розмірами міському управлінню. Платформи. Овальної форми білі невеликі вагончики, що стоять ланцюжками на своїх коліях, або лініях, що тягнуться до величезних білих арок. Один із цих вагончиків якраз починає рухатися і набирає розгін. Арковий проріз на його шляху йде круговими хвилями. Мить і вагончик буквально влітає в цю каламуть... зникаючи.

Лячно трохи. Не знаю, як я перенесу такий спосіб… мандрівки. Але виходу у мене власне нема. Тож йдемо до кас. Сподіваюся, грошей, що залишилися в кишенях, мені вистачить на квиток. Цілком має. «Декому» явно не знайомі фінансові складнощі й він, виявляється, носить у кишенях не такі вже й маленькі гроші, як я встигла розібратися, гуляючи по набережній.

Грошей мені вистачає, хоч і впритул. Квиток до столиці Занагара, з якихось невідомих причин, виявився найдорожчим. Можливо через відстань. Але вже сам факт, що в Занагар потрапити виявилося не так складно, як я боялася, наповнює мене справжнім відчуттям тріумфу, допомагаючи змиритися з фактом тепер уже повного безгрошів'я. Невже в мене все вийде?

Щоб дістатися свого вагончика доводиться перейти на найдальшу від каси платформу, скориставшись спеціальним містком над коліями. Крім мене до Занагара, здається, більше ніхто не збирається. Можливо, через це квиток стільки коштує. Цікаво, чи став би трено вирушати в цю Соледу – виявляється так називається столиця потрібної мені імперії – якби я не прийшла? Хтозна. Але мені це на користь. Що менше свідків побачить мою можливу реакцію на портал, тим краще. 

Я заходжу в порожній вагон, займаю одне з восьми крісел, попарно розташованих один за одним, і починаю чекати, нетерпляче вистукуючи ногою. 

Нумо! Швидше! Щось мені якось неспокійно стає.

Доброго ранку, любі мої. Як гадаєте, встигне Вася втекти з острова?