Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Те, що хтось наближається до відчинених дверей вагона, я помічаю периферійним зором. А через мить відчуваю до болю знайому енергетику.

Холодіючи всередині, дуже повільно повертаюся. І нервово ковтаю, коли бачу високу широкоплечу постать в отворі входу, й наші очі зустрічаються.

Чоловік мовчки проходить усередину, буравлячи мене пильним поглядом. Спокійний, як удав, і тому страшенно моторошний. У тиші, що заполонила все навколо, його кроки звучать для мене оглушливо і зловісно, ​​намертво відбиваючись у свідомості. Я навіть сказала б, фатально.

Тремтячи, як осиковий лист, мимоволі опускаю погляд, не здатна не те, що поворухнутися, а навіть дихати. Він зупиняється поряд, а наступної миті так само підкреслено спокійно сідає поряд.

– Дихай, Васю. Більше ти від мене не втечеш.

Ага. Йому легко казати. Це не його впіймали, коли до свободи було вже рукою сягнути. От і не дихається мені щось.

Роблячи над собою титанічне зусилля, я все ж таки судомно вдихаю, чи швидше хапаю ротом повітря. А потім ще. І ще. Вдих. Видих. О, вже й руки-ноги відчувати починаю. То може спробувати вискочити з вагончика?

У відповідь на цю думку Арід повертає до мене голову і поблажливо хмикає. От… от… куард.

Так і сидимо. Він, мовчки, спостерігаючи за мною, і я, заново навчаючись дихати. Може, не приб'є, якщо не злиться? Він же не злиться? Принаймні досить сильно, щоб я це відчула? Хоча… Той, хто себе повністю контролює, може бути набагато небезпечнішим.

− Ти мене настільки боїшся? – вривається в мої хаотичні, але все ж таки досить «гучні» думки питання Аріда.

– А не повинна? – видихаю хрипко.

Кілька секунд він мовчить, обмірковуючи мою відповідь. Ну, хоч не кидається голослівними вимогами довіри. Мені лякатися? Мабуть, варто, але ситуація виглядає настільки дикою, що страх якось… губиться на загальному тлі ошелешення. Якось я не очікувала, що той, від кого боялася отримати гнів і покарання, зі мною просто розмовлятиме, коли спіймає.

− Над покаранням я ще думаю, − знову відповідає на мої невисловлені думки Арід. Вкрадливо так, з обіцянкою. А потім вибиває з ледь знайденої колії новим питанням. – Чому саме Занагар?

Сказати, чи не треба? У цій ситуації у мене і вибору великого немає. Ось він сидить поруч, ніби й не напружувався особливо, шукаючи мене, а так, узяв і з'явився, коли зважив за потрібне. І я розумію, що більше шансу втекти в мене не буде. Отже, треба спробувати домовитись. І хай буде, що буде.

– Місяць тому у ваш світ потрапила моя сестра, – роблячи глибокий вдих, повідомляю я. – Пройшла через портал просто на моїх очах. Кайтан мене помітив саме через те, що я розпитувала про неї в його клубі на Землі. Я майже впевнена, що вона у Занагарі.

– І звідки така впевненість? − з неприхованим інтересом запитує куард, що сидить поруч.

− Поки Кайтан ще не встиг мене переправити у ваш світ, хтось намагався мене знайти. Через це мене перевозили та ховали. Цьому покидьку навіть довелося покинути решту дівчат, яких він викрав. І я чула від його спільників, що мене шукає якийсь занагарець, буквально йдучи їхнім слідом, – розповідаючи, я підіймаю на Аріда погляд, добровільно дозволяючи йому заглянути в мої спогади. Переконувати, так ґрунтовно. – А ще коли Кайтан мене переправляв, я попри своє бажання видала, що вже бачила такий портал. І коли він довідався про сестру, то пробурмотів, що тепер зрозуміло, звідки занагарці знають про мене. От я й припустила, що моя Соля потрапила до цього Занагара і комусь там або розповіла про мене, або показала у думках. Тому весь час, що знаходилася в палаці цього проклятого работоргівця, я обережно збирала інформацію та продумувала, як туди дістатися.

− І чекала, коли тебе купить той, хто не чекатиме від наляканої тендітної крихітки-фуенти такої хитрості й спритності, щоб обвести його навколо пальця і ​​втекти, − з розумінням хмикає Арід.

Так, у його інтерпретації це звучить не дуже гарно. Але що мені було робити?

– Може, спробувати мені розповісти? – здіймає він брову, відповідаючи на моє уявне запитання.

− А з якого дива я повинна вам довіряти? Ви купили мене на рабському аукціоні, – озвучую очевидний аргумент, ледь помічаючи, що дверцята вагончика вже зачиняються. Ми що, таки вирушаємо до Занагара?

− Не придбав. А викупив. Різницю бачиш? – саркастично видає Арід.

− І навіщо? – підіймаю я підборіддя, зображуючи хоробрість, яка ще поки не вилізла з п'ят, куди чкурнула разом із душею при його появі.

− Ну, одна з причин полягає в тому, що я обіцяв твоїй сестрі Соломії знайти тебе, − повністю вибиває Арід ґрунт з-під моїх ніг. Навіть перед очима тепер все пливе. Чи це вагончик нарешті починає рухатись?

Хапаючи ротом повітря, я всім тілом повертаюся до чоловіка, з майже шаленою надією вдивляючись у його очі. Невже це правда? Мені страшно помилитись, але на правду дійсно схоже. Він назвав Солю Соломією. Я в думках так майже ніколи її не називаю. І при ньому, здається, не думала про повне ім'я сестри.

Наче цього мало, щоб довести мене до повного потрясіння, Арід продовжує:

− Тим занагарцем, який шукав тебе на Землі, був я, − і дістає з кишені своєї білої сорочки акуратно складений аркушик паперу, простягаючи мені. − Тримай. Це лист від Мії, який вона дала, щоб ти повірила мені.

Як у сповільненому фільмуванні я тягнуся до заповітного шматка паперу. Вагончик, в якому ми сидимо, вже набирає швидкість, стрімко наближаючись до арки, затираючи міський краєвид за вікнами в суцільну різноколірну смугу. Моє серце знову калатає, як ненормальне… а от обличчя чоловіка чомусь раптом змінюється, темніючи та застигаючи в хижій настороженості.

Злякатися знову я просто не встигаю, тому що він раптово хапає мене за руку і смикає на себе, згрібаючи в оберемок, а наступної миті з гарчанням схоплюється зі свого місця, притискаючи мене до себе так сильно, що здається, ніби ребра зараз затріщать.