Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− Тримайся за мене! – останнє, що я чую перед тим, як світ божеволіє.

І я тримаюся, повиснувши на чоловікові мавпою, інстинктивно обхопивши його руками та ногами, гостро розуміючи, що він мій єдиний шанс вижити у тій енергетичній м'ясорубці, в яку ми раптово потрапляємо. Нас сплющує, вивертає, розриває на частини. Нас жбурляє і крутить, раз по раз вкарбовуючи в стінки вагона... напевно. Нас ледь не розпорошує на атоми.

І лише колосальна міць енергії Аріда, яка обернула наші злиті в одне тіла непробивним коконом, рятує обох від небуття. Я відчуваю як він викидає у простір, або що там навколо нас зараз, величезну кількість енергії, чую як гарчить від страшенної напруги. Розумію, що чоловік зараз усі сили витрачає на те, щоби нас врятувати, і найбільше шкодую, що нічого не можу зробити, щоб допомогти, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Тому роблю те, що він наказав – тримаюся з останніх сил за нього, даючи свободу осяяним рукам. Тримаюсь поки в очах не починає темніти від нелюдського напруження та пекельного болю. І навіть тоді все одно тримаюся.

Все закінчується так само раптово, як почалося. Клубок з наших тіл немов щільну плівку прориває. Дуже щільну. І вагончик, у якому ми досі, виявляється, знаходимося спочатку ніби ширяє в невагомості, а потім раптово врізається в щось з оглушливим гуркотом і скреготом. Ми ж, ніби в подушці безпеки, застигаємо у згуслому повітрі. І вже начхати, що дихати неможливо. Головне, що все-таки живі.