Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

У місто я пішла не відразу, вирішивши все-таки почекати, поки хоч трохи спаде спека і закінчиться куардівська сієста, і водночас, поки чекаю, ретельно вивчити та розкласти по кишенях гроші, які я витягла в Аріда − мені досі страшенно соромно, але доведеться пережити.

Подумалося, що якщо я отак навмання вирушу блукати по порожніх вулицях і шукати невідомо що, то це буде виглядати щонайменше дуже дивно. А те що дивне, те привертає увагу, а що привертає увагу, до того особливо пильно придивляються. А для мене це точно зайве. В ідеалі було б добре змішатися з натовпом, та де його тут візьмеш?

Волосся я все-таки не обрізала. Просто закрутила на маківці й притиснула капелюхом, туго зав'язавши під підборіддям зав'язки. Перевдягнувшись, дійшла до висновку, що це зайва жертва – своїми думками я навряд чи зможу бути схожою на хлопця. Та й фігурою також. Мою майже трієчку за хлопчачі пласкі груди складно прийняти. А якщо зрозуміють, що хлопця я вдаю, то приверну зайву увагу... й далі за списком.

Капелюх, до речі, виявився дуже класним. Його широкі краї трохи опущені вниз і непогано так закривають обличчя. Тож, коли я помічаю, що з будиночків починають з'являтися лю… куарди тобто, беручися за свої справи, то, вловивши зручний момент, рішуче виходжу з лісу на стежку, яку я виявила випадково і знаю, що вона виводить на одну з околичних міських вуличок.

На мене навіть якщо і поглядають перехожі, то особливої ​​уваги не звертають. Тим паче, що я продовжую подумки наспівувати свою мелодію-виручалочку, зображуючи повну безтурботність.

Провулок виводить мене на вулицю дещо більшу. Зупинившись у тіні одного з будинків, я намагаюсь зрозуміти, куди мені потрібно далі. Непогано було б знайти якийсь ринок, або хоч щось на кшталт того, якщо, звісно, у другій половині дня це можливо. Треба дізнатися ціни, щоб зрозуміти свої можливості. Або хоча б знайти місце, де народ проводить вечірній час. Це дозволить мені послухати розмови, а отже, отримати інформацію.

Більшість перехожих прямують у бік моря. Вирішивши довіритись інтуїції, я повертаю в тому ж напрямку. І досить швидко опиняюся на гарній, святковій набережній. З місцем, де народ тусується, я, здається, вгадала.

Такі капелюхи, як мій, тут мало хто носить, але все ж такі трапляються, так що я з натовпу особливо не виділяюсь. Та й зустрічні жінки одягнені всіляко. Є й у сукнях, є й у шароварах. Є простіше, є й в багатших шатах.

Поблукавши в натовпі, а потім ще й посидівши в затінку поруч із лотком продавця фруктових десертів, і послухавши, хто що каже, я відзначаю для себе, що це, здається, цілком собі звичайне курортне містечко.

Але невдовзі я чую дещо таке, від чого в мене холодіє все всередині та в голові стає абсолютно порожньо.

– …Завтра з Кайлом уже залишаємо острів і повертаємося додому, – з посмішкою каже гарна статечна брюнетка, явно не з бідних та й силонькою не обділена, своїй блондинистій подружці. – А ти ще залишишся?

– Так, – муркоче друга. – Я сьогодні вранці у ресторанчику таких двох шикарних чоловіків бачила. Від їхньої енергії у мене навіть здалеку буквально мороз по шкірі пробрав. Напевно, дуже солідна рибка. Щоправда, світловолосий чомусь різко схопився і втік, а брюнет кинувся слідом, але острів маленький, зустріну їх знову. І знайду спосіб познайомитись.

– Нерозумно це, я тобі вже не раз говорила, – підтискає несхвально губи брюнетка. – Жертвувати своєю силою, здоров'ям та сутністю заради вищого становища у суспільстві? А навіщо, якщо можна, як я, вибрати когось не зі спадкової лінії сильного роду, жити приспівуючи й не ставати випаленою пустушкою після першої та єдиної вагітності. До того ж сильні не поспішають пов'язувати себе. І пов'язаною будь-кого не зроблять.

– Багато ти розумієш… – пирхає меркантильна блондинка, але далі я їх уже не чую. Дамочки відходять надто далеко.

Острів?! Невеликий, дідько б його вхопив, острів?!

Немов у прострації, встаю з парапету й бреду геть, кудись, де можна… подумати.

Виходить, що до моря.

І що мені тепер робити? Як звідси вибиратись? Ну, не на човні ж пливти в невідомі дали! Я не зовсім божевільна.

Повертатися побитою собакою до Аріда, сподіваючись, що не приб'є? Цей варіант ми залишимо на крайній випадок. Має бути спосіб забратися звідси, якщо це курорт?!

Відпочивальники сюди, швидше за все, на своїх летючих машинках прилітають. А може й портал який є…

Адже справді. Машинка не літак. Скільки потрібно часу, щоб перелетіти таку відстань до материка? Напевно, занадто багато, щоб усі користувалися таким способом переміщення. Мабуть, не кожен зможе безперервно керувати своєю літайкою так довго. Отже, має бути якийсь інший варіант, доступний усім. Може якісь громадські… перельоти. Або справді портал. Як би то його дізнатися?

Наступну годину я витрачаю на максимально ретельний збір інформації, на вигляд неквапливо прогулюючись досить довгою набережною. Навіть десерт собі купую, щоб виглядати якомога природніше. Суміш із фруктів і чогось середнього між морозивом та йогуртом, у білому хрусткому ріжку, виявляється дуже смачною, дозволяючи мені фонтанувати щирим гастрономічним задоволенням і при цьому слухати, слухати, слухати…

Кілька разів у мене виникає почуття, дуже схоже на те, що я пережила в лісі, коли за мною… біг дехто. Але відчуття швидко зникає, наштовхуючи на думку, що цей «дехто» теж у місті. Шукає.

Смикатися і в паніці тікати – тільки видати себе. Отже, слухаємо далі. Ось воно!

– Я ще встигаю на останній трено, – каже високий худорлявий молодий чоловік своєму старшому супутникові, явно родичу на вигляд. Дуже вже схожі. – Міські портали закриваються за кілька годин. Тож завтра буду на місці, батьку. Можеш не турбуватися з цього приводу.

Чоловіки мене оминають, явно поспішаючи кудись. А я зупиняюся.

Трено. Тепер я знаю, що шукаю. Головне знайти це раніше, ніж мене знайде мій… «дехто».

Потинявшись ще з пів години та так не дізнавшись, куди треба йти, щоб потрапити на це «трено», я наважуюсь підійти й запитати одного з торговців.