Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

                                         Василина

Ледь не попалася. Арід пробіг за якийсь десяток метрів від мене, і лише те, що я різко ухилилася вбік з траєкторії свого руху, сховавшись під корінням величезного дерева і мало не закопавшись у білий пісок – світлий одяг себе все-таки виправдав – врятував мене від куарда і його загребущих рук. А все тому, що я дуже вчасно відчула невиразну тривогу, що стрімко перетворилася на тверду впевненість, що за мною почалася погоня. Тільки бути здобиччю цього хижака я більше не збираюся.

Як би мене не злив факт власної цінної особливості для куардів, в тому, що я фуента, несподівано виявився і великий жирний плюс. Перебування в цьому світі дуже сильно загострило моє сприйняття чужих емоцій, енергій… А енергію Аріда я взагалі чомусь особливо гостро відчуваю. Можливо, тому, що він нею зі мною ділився.

Ось і зараз відчула. Отже, зможу сховатись знову, якщо він раптом опиниться десь поруч.

А от Арід мою енергетику зовсім не вловлює, судячи з того, як впевнено він пробіг повз мене. Я ж лежала під корінням тихо, як мишка, з величезним листком невідомої мені рослини на голові, боячись не тільки дихати, а й навіть думати й дивитися в його бік – а що як погляд відчує. І, мабуть, лише через хвилин п'ятнадцять наважилася вилізти зі свого укриття і побігти в зовсім іншому напрямку, ніж той, в якому помчав мій переслідувач.

І от дивна річ − мені б боятися. Але мене розпирає адреналіновим азартом та майже щастям. Ейфорією. У мене вийшло! Я вільна! Я нарешті вирвалася з клітки!

Незабаром я розумію, що біжу аж ніяк не лісом, а скоріше гаєм, бо раптово з-під тіні дерев, оброслих мохом, схожим на іспанський, вилітаю на піщаний пляж. Е-е-е, ні. Тут я, як на долоні.

Доводиться повернутися в лісочок і рухатися вже краєм уздовж пляжу, розмірковуючи, що на березі моря цілком може бути якесь рибальське поселення, або прибережне містечко, наприклад. А ще мене безмежно тішить той факт, що якщо тут море, то це точно не Лайтазі. Фарха якось у розмові про країну, в якій я опинилась і швидше за все житиму, згадувала, що там моря немає, тільки величезна річка та її притоки. Втім, навіть без моря я була майже переконана, що перебуваю зараз в іншій державі. Бо якось не вірилося мені, що Арід став би тримати віллу для відпочинку в країні, де править Хасмієр. Те, що вони на ножах, абсолютно очевидно.

Гай скоро закінчується, змінюючись лісосмугою, що тягнеться вздовж пляжу. А потім і зовсім густим лісом. Іти з важкою сумкою через плече, не маючи ні стежки, ні можливості рубати гілки, що звисають звідусіль і заважають вільно пересуватися, дуже незручно. Білява, глиниста на вигляд, земля під ногами постійно змінюється ще білішим піском, в якому ступні потопають по щиколотки. Мені доводиться обходити занадто густі чагарники, або перелазити через занадто високі переплетення коренів і ліан. І через кілька годин такого походу, я почуваю вже дуже стомленою. Все-таки місяць сидіння під замком дається взнаки, хоч я і намагалася займатися і тримати себе у формі.

Сонце смажить немилосердно, викликаючи постійну спрагу. А воду доводиться заощаджувати. Багато взяти з собою у мене не вийшло, бо не було в що. Я роздобула лише невелику флягу в коморі. І в холодильнику скляну пляшку, з якої попередньо частково випила, частково вилила якийсь смачний сік.

Але ще через пів години я з величезною радістю помічаю на березі рибальські сіті, розвішані, мабуть, для просушування. А пройшовши ще трохи, бачу і кілька човнів. А потім ще й ще. Отже, до поселення я дісталася. Все-таки добре, коли мої припущення виявляються вірними.

До містечка на березі моря, я придивляюся з лісу, напевно, не менше години. Білі з яскраво-синіми черепичними дахами низенькі та мальовничі будиночки на околиці виглядають... безпечно. Але хто цих куардів знає, що в них на думці? До того ж Арід уже цілком може десь тут нишпорити. Треба якось замаскуватися.

Ховаючись у тіні дерев, я підходжу якомога ближче до крайнього будинку, що потопає в доглянутих квітучих чагарниках. Вікна щільно зашторені. Цілком можливо, що місцеві куарди вдень відсипаються, ховаючись від спеки, як іспанці під час сієсти.

Так, стоп. Блок на думки мені ніхто не ставив. Тож треба контролювати, що і з якою «гучністю» я думаю. Жодних земних назв. Тільки відомі мені Ільмондарські. Бути неосвіченою пустоголовою куардою можна, думаю, мені це пробачать. А от землянкою бути точно небезпечно.

Сівши під величезним стовбуром дерева, я дозволяю собі відпочити й перекусити бутербродом із сиром, заодно розслабляючись і звільняючи голову від зайвих думок, як звикла робити за місяць рабства. Беруся наспівувати нехитру простеньку мелодію, максимально концентруючи увагу на ній, пропускаючи все інше повз, не загострюючи на ньому увагу. І лише коли досягаю потрібного результату, підіймаюсь на ноги. Настав час виходити з укриття, в лісі я шлях у Занагар точно не знайду.

Мені пощастило. Біля того самого крайнього будиночка я знаходжу розвішану на мотузках білизну. І поміж жіночих й чоловічих речей, знаходжу темно-синю сорочку, явно хлопчачу і цілком підхожу мені за розміром. А ще широкі штани, схожі на мої шаровари, але з простішої грубішої тканини. На додачу помічаю крислаті плетені капелюхи, що висять під невисоким дахом і, обмираючи від страху бути застуканою, квапливо знімаю один.

Тепер у ліс переодягатися і можна йти до міста. Може волосся обрізати? Жаль, звичайно, але відростуть. А так можна буде за хлопця себе видати.