В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Будить мене тихе скавчання під боком, вовтуження маленького гарячого тіла. І шепіт Торі.

− Тихіше ти, не галасуй. А то розбудиш свою рятівницю. А вона он як виснажилася, поки тебе лікувала.

Вовтуження поруч зі мною припиняється. Та й скиглення теж. Я намагаюся продерти очі, змусити себе прокинутися, але свідомість назад спливає в дрімоту, мабуть, відіграючись на мені за всі тривоги, що довелося витримати останнім часом.

Наступне пробудження мене наздоганяє прямо посеред сну в якому я тікаю від зграї вовків, чомусь переконана, що їх шалений, схожий на монстра, ватажок не хто інший, як сам Танрагос. І коли мене несподівано щось струшує, вириваючи з цього марення, я з придушеним зойком підриваюся, різко сівши на лежанці. З гуркотливим серцем в грудях і відчуттям справжнього полегшення на душі. 

Це сон. Лише сон, який не має нічого спільного з реальністю. Танрагос далеко. І в його венах немає ні краплі вовкулачої крові. Це я точно знаю, і просто через напад вовків таке побачила.

− Ти як, Мар? Легше? – запитує Торі. Озирнувшись, я бачу, що вона сидить поруч.

− Так, здається, − тру заспані очі. – Довго я спала?

Віконце закрите, тож про час доби судити складно. Світло нам дає магічний світлячок під стелею. Але, здається, колеса гуркочуть, як по бруківці. Ми в'їхали до міста? До якого, цікаво? Вже в Раграсті чи ще в Луаді?

− Декілька годин. Вже вечір, – чую я відповідь. – Здається, ми до замку вже в'їжджаємо.

Отже, у Раграсті.

Ого. Міцно мене зморило. І не пам'ятаю майже нічого. Тільки, що біля струмка були, потім демони прийшли. Аєдан мене на руках ніс. Матінко рідна, я ж йому це сама дозволила. Ще й тулилася до нього. Кошмар який. Він мене про щось розпитував, здається. Але все, як у тумані. Сподіваюся, я нічого важливого про себе не розповіла.

Від роздумів мене відволікає дотик до руки. Злякано здригнувшись, різко опускаю погляд. Вовченя... я зовсім забула про нього.

Побачивши, що привернув мою увагу, малюк знову обережно торкає мою руку лапою, а коли я розкриваю долоню, тицяється в неї носом, явно напрошуючись на ласку.

– Вітаю, маленький, – усміхаюся я, гладячи лобасту голову. – Як ти тут?

Вовченя бурчить щось зі скавчанням. Дуже схоже на спробу поскаржитися. Бідолаха. Боляче йому, мабуть, а я нічим допомогти зараз не можу. Зовсім вичерпала себе, взявшись лікувати його з майже порожнім резервом.

− Не надумай тільки обертатися в хлопчика поки що. Тобі ще рано, – дивлячись у вічі, твердо наказую йому про всяк випадок. – От загояться переломи повністю, тоді можна буде. Гаразд?

У відповідь отримую смиренне зітхання. Молодець який. Кмітливий.

Підіймаю запитальний погляд на Торі, що зацікавлено спостерігає за нами.

− Він давно прокинувся? – питаю тихо.

– Вже години зо дві тому. Але я думала, що назад заснув, а він, мабуть, просто тихенько лежав, пригрівшись поряд з тобою.

Киваю, чухаючи хлопчика-вовчика за вухом. Мені б зараз скористатися своїм чуттям, та подивитися, що і як гоїться, але, боюся, я поки що не в змозі навіть цього зробити. От повечеряю ситно, тоді, може, подужаю.

Немов у відповідь на мої думки, дормез починає сповільнюватися і незабаром зовсім зупиняється.

Торі схвильовано видихає, кидаючи погляд на дверцята. Бере до рук накидку, зминаючи її. Залишає на колінах. Потім починає поправляти волосся.

− Який в мене вигляд? – дивиться на мене допитливо. − Дуже пом'ята?

– Не дуже… – розгублено хитаю головою я.

− Отже все-таки пом'ята, − засмучено зітхає. Хапає тепер уже дзеркальце, що валяється там, де до цього лежала накидка. Заглядає в нього, торкаючись пальцями обличчя, пригладжуючи зачіску, стискаючи засмучено губи. − Вранці він мене гарною побачив, а зараз подивиться і розчарується.

Це вона про кого? Про справжнього Адлара? Адже з ним побачилася вперше тільки сьогодні вранці.

– Ем, ну… думаю, його високість з розумінням поставиться до того, що… ви провели кілька годин у дорозі, – невпевнено тягну я, змушена звертатися до неї формально через малого свідка нашого спілкування. 

− Ти сама не віриш у те, що говориш, − проникливо зауважує Торі, підводячи погляд на мене.

І все вона вловлює. А я навіть відкрито з нею говорити не можу, бо ми не одні. Одна річ на емоціях відступити від офіційного звернення, як було вдень. Це ще можна якось сяк-так пояснити. А зовсім інше і зараз поводитися фамільярно з принцесою.

– Тому що я гадки не маю, що коїться в чоловічих головах, – пояснюю, обережно підбираючи слова. – Особливо, коли йдеться про демонів. Вони… надто непередбачувані, як на мене. Але я впевнена в тому, що бачу. Ви прекрасні навіть зараз, після цілого дня у дорозі.

– Дякую, – на губах подруги з'являється зворушена посмішка.

І тут до нас стукають. Торі, відклавши дзеркальце, тут же кидається до дверцят, мало не кидаючи накидку на підлогу. Ніколи не бачила її такою… схвильованою. А я опускаю погляд на вовченя, що притулилося до мого боку. Не готова дивитися в обличчя тим, хто прийшов. Хоч би хто там був.

− Ми приїхали. Ласкаво просимо до замку Холдовін, – чую я голос Адлара. − Принцесо, дозвольте вам допомогти.

− Із задоволенням, ваша високість, − ніжно воркує вона у відповідь. Напевно, ще й ніяково усміхається.

Крадькома спостерігаю, як моя подруга охоче випурхує з дормеза в обійми свого нареченого. А той, забравши в неї з рук накидку, дбайливо загортає в хутро дівочі плечі.

− Ходімо, маленька, − усміхається, обіймаючи Торі за талію. – Я відведу тебе до твоїх покоїв, щоб ти могла відпочити з дороги перед вечерею.

Вони йдуть, а до дверцят дормеза підступається… Бранн.

Несподівано.

Хоча, що це я? Невже вирішила, що король прийде мене особисто супроводжувати до свого замку? Служницю. Наївно та безглуздо. Не варто його чекати. І від нього нічого не треба чекати. Це дуже добре, що він не прийшов. Просто чудово.