В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

− Я все можу, Зайченя. Якщо хочу. А я хочу нагодувати тебе смачною вечерею, а потім відвести до себе в кімнату і витратити решту вечора на те, щоб переконати одну полохливу крихітку лягти зі мною в ліжко.

– Ви ж обіцяли… – жалібно нагадую я йому.

− Обіцяв ласкаво і ніжно переконувати, Зайченя. Я пам'ятаю свої обіцянки. Примушувати не буду. Але хочу тримати тебе в руках, коли засинатиму. Адже це не страшно. Ти вже знаєш.

Я знаю. От тільки... я майже певна, що сьогодні він захоче більшого. А я… може й змогла б колись із ним… але зараз не готова.

І ця вечеря… Я не хочу бути присутня на ній. Адже там напевно ще й дейр Градо буде присутній. Не треба йому мене бачити за урочисто накритим столом, без маски, поряд із королем. Бо тоді точно впізнає. Мені взагалі разюче щастило, що останнім часом, я з ним майже не перетиналася в дорозі... Навіть дивно якось.

Роблю глибокий вдих, щоб якнайпереконливіше відмовитися від усього того, чим мені щойно погрожували...

І тут двері донжона відчиняються, щоб явити літнього демона у супроводі високої, міцно збитої, похмурої темноволосої жінки в суворій чорній сукні. Я б навіть порадувалася, що не одна я тут у воронячому вбранні, але її одяг виглядає дорого та елегантно, на відміну від мого.

Побачивши нас, чоловік застигає здивовано, зате брюнетка, явно не з боязких, сміливо крокує вперед, недбало махнувши своєму супутникові, що той може йти. Старий, вклонившись, ховається за дверима назад.

− Ваша величність, смиренно прошу приділити мені кілька хвилин вашої уваги, − з шанобливим, але не улесливим, поклоном звертається до короля ця особа, мазнувши по мені незрозумілим поглядом.

Роздратовано зітхнувши, Аєдан дозволяє розпашілій від сорому мені трохи відсторонитися. І навіть сховатись йому за спину.

− Дея Ренейт, я сподіваюся, у вас справа справді важлива, якщо ви вважаєте за допустиме відривати мене від особистої розмови?

− Судіть самі, ваша величність. Я отримала повідомлення з Луади. Здається там була спроба перевороту. Князь Інгальф поранений. І ходять чутки, що княжич зник.

− Княжич, кажеш? − замислено тягне Аєдан. − А де він був, коли зник, тобі випадково не доповіли?

− Інформація суперечлива... − відповідає йому демониця, беручись докладно і детально переказувати цю саму суперечливу інформацію.

Звернувши свою увагу на піддану, король демонів, тепер вже не звертає уваги на те, як я роблю обережний крок від нього. Мені, звісно, дуже цікаво послухати, що це за княжич такий, про якого я навіть не чула ніколи раніше. І не менш цікавий той факт, що доповідає королю таку важливу інформацію жінка, і Аєдан з повагою її слухає, ніби вона одна з його вельмож, або займає якусь важливу посаду, наприклад управительки, якщо цей замок належить особисто королю.

Але ще більше мене спокушає можливість тихенько зникнути, щоб не дозволити його владній демонічній величності втілити в життя свої плани на мене. Навряд чи мені вдасться щось йому довести. Королівські бажання мають виконуватися!

Замок величезний і багатий, набагато більший за Варденський. Слуг тут, напевно, дуже багато. Як і затишних куточків. Піду на кухню, попрошу їжі, потім може перехоплю десь Хефі й розпитаю в неї, що і як. Або на кухні дізнаюся, де служниці тут ночують, і де можна привести себе до ладу після дороги. Загалом, знайду, куди себе подіти.

Не буде ж король Аєдан шукати мене по всьому замку. Не за статусом це.

Може, звісно, ​​наказати комусь, щоб мене знайшли та привели… ну що ж. Тоді й дізнаюся справжню ціну його обіцянок.

Тому, коли я помічаю двох служниць у темних сукнях, що поспішають до дверей з великими кошиками, без докорів сумління відходжу від демона ще на кілька кроків і, як тільки дівчата порівнюються з нами, знімаю каптур і прилаштовуюся за ними.

Демон помічає мій маневр вже тоді, коли я досягаю дверей.

− Зайченя, стій! − наказує він, але я, окрилена удачею, вже прослизаю слідом за служницями в приміщення, і зачиняю за собою двері. Вдаю, що не чула.

О-о-ох, Богиня пресвітла, напоум свою безрозсудну дочку, що робити далі.