В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Я ніколи ще нікому не вправляла ребра. Якось лише під маминим керівництвом лікувала переламану лапу кошеняті рисі, і тоді могла вільно користуватися своєю силою, а зараз змушена покладатися тільки на ті крихти дару, що мені доступні. Тобто слідувати за чуттями й робити майже все лише руками.

У перевертнів дуже швидка регенерація. Зволікати ніяк не можна. Тож, опустившись на коліна поряд з лежанкою, я повністю поринаю в себе, намагаючись все зробити правильно і якомога акуратніше. Промацую, вивчаючи травми. Вливаю в тремтяче тільце крихти своєї магії, трохи присипляючи бідолаху, і обережно вправляю на місце спочатку одне реберце, а потім друге.

У якийсь момент двері тихо відчиняються і нам подають казанок з теплою водою, який приймає Торі, що допомагає мені. Нюх уловлює гострий терпкий запах деревію, і подруга кладе поруч із моєю рукою пучок темно-зелених посічених листків пір’їнок. Як раз вчасно.

Тому що я берусь перевіряти та промивати численні рвані рани на боках та лапах. Розминаю кровоспинну траву в кашку, від чого її запах стає ще сильнішим, так щоб аж сік виступав, приправляю трохи магією і прикладаю до вже промитих ран. Деревій і запалення зайве зніме. Тут головне переконатися, що у м'язових тканинах не застрягло нічого зайвого. Наприклад трісок якихось, вовни, чи... ікл. Тому що рани так і затягнуться, а потім ця стороння гидота мучитиме дитину.

Відчуваю спиною чийсь уважний погляд, але лише смикаю плечем, відмахуючись. Потім. Все потім.

– Здається, все. Допоможеш забинтувати? − втомлено цікавлюся у Торі. Я і так була майже порожня, а зараз сили на його лікування і зовсім вискрібаю буквально з денця свого резерву. Просто не можу не допомогти. Не можу не полегшити його біль.

− Так, звичайно. Кажи, що робити, – подруга охоче підступається з рулоном справжнього бинта, що казна-звідки в неї взявся. Ще пару таких самих кладе поруч.

– Потрібно туго перебинтувати грудну клітку, щоб зафіксувати ребра на кілька годин. Та й рани бажано теж перемотати. Сподіваюся, я все правильно зробила, – на мить прикриваю очі, збираючись з силами, тримаючись за край лежанки, щоб не хитатися.

− Впевнена, так і є, − стискає мою долоню, Торі. − Давай, закінчимо. Ти вся виклалася.

– Нічого. Йому потрібніше.

Далі ми вже пораємося у дві пари рук.

− А він не перевтілиться? − цікавиться Торі, допомагаючи мені перекласти вовченя на запасну чисту ковдру і прибрати закривавлені ганчірки.

− Не повинен. У звіриній подобі все загоїться швидше. От як затягнуться рани, тоді й обороту варто чекати. Думаю, не раніше завтрашнього ранку.

Я намагаюся підвестися, але онімілі від довгого стояння на колінах ноги відгукуються тисячею голочок, і мені доводиться втомлено сісти на підлогу, витягнувши їх, наскільки це можливо. Варто було б розім'яти м'язи, щоб відновити кровообіг. Але я просто опускаю вимазані в крові руки на коліна, дивлячись перед собою. Приходячи до тями.

− Ти в порядку? – стурбовано запитує подруга.

І саме в цей момент, дверцята дормеза знову відчиняються і в отворі з'являється потужна постать одного з братів. Але я навіть погляду не підводжу, не будучи до кінця впевненою, як мої очі зараз виглядають. Щоправда, це ніяк не заважає мені одразу визнати за «свого» демона, що прийшов. Відчуваю його.

Богиня пресвітла, допоможи розібратися нарешті, хто з них хто.

– Ви закінчили? – цікавиться чоловік, оглядаючи наш імпровізований лазарет.

− Так, ваша величність, − піддавшись пориву, вимовляю я. Пора вже хоча б для себе визнати те, що моє чуття мені з самого ранку підказує. Визнати, що він той, від кого мені потрібно триматися якомога далі.

Торі завмирає, здивовано скидаючи на мене очі, а потім повертається до демона, явно чекаючи на його реакцію.

Він кілька секунд мовчить, буравлячи мене пронизливим поглядом, а потім шанобливо хмикає.

− Як вовченя? – чую я нове запитання.

– Спить. Зцілюється. А що там? Ніхто не поранений? – таки підіймаю я на… Аєдана погляд. Тепер, коли зосередженість на лікуванні маленького перевертня спадає, я згадую, що там був бій, що хтось ще міг постраждати. І що… Він міг постраждати. Серце болісно стискається. – Ви… не поранені?

− Хвилюєшся? − усміхається вдоволено чоловік. – А якби був, лікувала б?

– Так. Звичайно, − киваю без краплі сумніву.

− Хм. Зайченя, що перетворюється на вовчицю, якщо потрібно когось рятувати, так? – лукаво мружиться демон.

На це я не маю відповіді. І тому намагаюся повернутися до більш нагальної теми.

– Скажіть, будь ласка, багато поранених?

– Серед наших небагато. І нічого серйозного. Без тебе впораються. А цим шавкам ти вже нічим не допоможеш.

Від усвідомлення, що це означає, мене пробирає морозним дрожем. Ні. Я не шкодую їх… але все одно… важко усвідомлювати, скільки життів було обірвано.

Торі, яка до цього лиш уважно спостерігала за нами, теж нервово зіщулюється.

– Чому вони напали? Хіба не зрозуміли, на кого натрапили? – питає тихо.

– Це вовки. Якщо ватажок їм наказав убити когось за будь-яку ціну, вони полізуть вбивати попри все, – відповідає їй… Аєдан. Знову дивиться на мене. – Щеняті пощастило, що таке спритне, і нашу стоянку відчуло вчасно. І що ти вчасно зрозуміла, що до чого. Інакше його точно загнали б рано чи пізно. Комусь його смерть була дуже потрібна. Підозрюю, не через нього самого.

− І що з ним тепер буде? Його ж, мабуть, батьки шукають, – я закушую губу, розмірковуючи над словами чоловіка.

Швидше за все, він має рацію. Навряд чи на хлопчика просто так полювала дюжина охочих до його крові родичів. У такому юному віці нажити таких небезпечних ворогів самостійно дуже складно. Принаймні так мені здається.

– Може, й шукають. Нам ніколи розбиратися, – знизує плечима демон, спостерігаючи за мною.

– Але ж як… не можна його залишати одного, – злякано видихаю я. – Може… ми його з собою заберемо? Будь ласка. А він прийде до тями й скаже, з ким зв'язатися.