В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

− Ваша величність? − виривається в мене здивоване зітхання, коли я помічаю Аєдана, що наближається до дормеза широкими кроками. − Я думала…

Ні-ні, не треба йому знати, про що я думала. Він і так надто багато про мене знає. Його й так у моєму житті надто багато стало. Потрібно це міняти. І якнайшвидше.

– Що ти думала… Мар? − підійшовши зовсім близько, він простягає мені руку.

І я ловлю себе на тому, що вже без будь-якого остраху спираюся на неї. Роблю це звично. І навіть коли Аєдан вже звичним чином тягне мене на себе, щоб обійняти за талію і вийняти з дормеза, я лиш схвильовано зітхаю, хапаючись за широкі плечі. Так дивно, що всього за три неповні дні я встигла настільки звикнути до чиїхось дотиків. Звикнути, що вони не несуть мені болю.

Не дивуюся я й тому, що він знову не відпускає мене, тримаючи у своїх руках. Але вже наступне його питання, змушує мене стривожено смикнутися:

− Тебе ж Мар звуть, Зайченя? – схилившись до мого вуха, цікавиться його демонічність.

«Так», що рветься з язика, мені доводиться величезним зусиллям волі стримати. Адже цим я збрешу. Краще взагалі мовчати.

− Красиве ім'я. Маерен, − продовжує Аєдан, несподівано притискаючись губами до мого вуха.

Довгого вуха ельран під хусткою і капюшоном плаща.

Відчує?

Чи ні?

Ой, маю сумнів щодо останнього. Отже, і моя раса вже для нього не секрет.

– От тільки… твоя так звана пані на цьому імені щоразу спотикається. Не знаєш чому?

− Може, їй просто... не подобається моє ім'я? − вимовляю тихо, низько опускаючи голову і відчайдушно намагаючись вирішити, як поводитися далі.

– А може, воно просто… не твоє? − висуває нове припущення демон.

І мені ніяк не вдається стримати зрадницьке тремтіння. Знову він застав мене зненацька. Знову я видала сама себе.

− М-м-м, як цікаво. Ну от ми й дісталися до правди. Тебе звуть не Мар і не Маерен, − задоволено вуркоче нестерпно проникливий демон. − Гадаю, питати в тебе справжнє ім'я поки що марно. Почекаю, поки заспокоїшся…

− І не чекатиму від вас каверзи? – обурено уточнюю я, лякаючись своєї сміливості. Чому він дозволяє мені так розмовляти з ним? Чому постійно провокує на прояви емоцій?

− А як мені ще дізнатися, що за зайченя мені трапилося в руки? − на губах демона з'являється хитра посмішка.

Він... він навіть не заперечує!

− А може, вам і не треба нічого про мене знати? Може… вам варто мене відпустити? – випалюю я на емоціях.

– Відпустити? Ти все ще хочеш втекти? – хижо підбирається чоловік.

– Я хочу мати право вибору, піти мені, чи залишитися, – вимовляю з усією твердістю, на яку тільки здатна.

І ось тепер мені страшно. Страшно дивитись йому в очі. Страшно чекати на його реакцію.

Вже дуже давно я так відкрито не заявляла чоловікові про те, що я думаю і чого хочу. Дресованим іграшкам не можна хотіти того, що господар не дозволяв. І точно не можна цього показувати. Інакше іграшці може стати дуже боляче. Будучи дружиною Танрагоса, я дуже добре навчилася ховати свої емоції, своє справжнє «я».

Але зустріч із цим демоном… його печать, його темрява, яку я відчуваю вже такою… невже рідною? Все це щось змінило у мені. Щодня міняє. Кожну годину. Цей демон руйнує ті рамки, в які я загнала себе, щоб вижити. Трощить мої установки та заборони. Методично і невідворотно. Його пітьма пробирається крізь мої бар'єри, обплітає мене м'якими тенетами. Адже вони мені потрібні, мої бар'єри. Вони для захисту.

Може… він навмисне робить мене беззахисною?

Я боюся навіть припускати, для чого це йому потрібно.

І не знаю, чого чекати від нього у відповідь на свої слова. Може це й було нерозсудливо. Адже так я, по суті, повідомила йому свої наміри. Але рада, що змогла їх висловити. Я вже не іграшка. Я вільна у своїх бажаннях.

− Піти, чи втекти? − мружиться демон, явно не відчуваючи захвату від почутого. Але й не злиться начебто.

− Яка різниця? Адже це тільки мене стосується, – набираюся я хоробрості на нову заяву.

− Он як? – темніє на обличчі Аєдан. – Знаєш, нам з тобою безперечно треба детально обговорити цю тему. Потім, після вечері. Ходімо, я наказав приготувати для тебе ванну та новий одяг.

З цими словами він все-таки відпускає мене, але лише для того, щоб узяти за руку і повести через весь замковий двір до дверей донжона.

– Навіщо новий одяг? У мене є одяг, − бурмочу я, намагаючись встигати за ним.

Залишилося тільки розібратися, як привести цей одяг до ладу.

У відповідь демон озирається й окидає мене скептичним поглядом.

− Ти хочеш бути присутня на урочистій вечері в цьому воронячому вбранні?

І от тут я мало не спотикаюся. Рятує лише те, що демон міцно мене тримає.

− На якій вечері? – ошелешено перепитую я в нього.

− Звичайній святковій вечері, у великій трапезній, − наче щось цілковито очевидне повідомляє мені його демонічність.

— Ви хочете, щоб я служила вам під час святкової трапези? – уточнюю обережно. Мене це припущення зовсім не тішить, але здається логічним. Встигнути б самій хоч чогось десь перехопити, бо не впевнена, чи не звалюся ненароком.

А от тепер уже Аєдан раптово застигає, не дійшовши всього кілька кроків до дверей головної вежі. А потім повільно розвертається до мене зі здивованим виразом обличчя.

− Що за дурниці? Я хочу, щоб ти сиділа поруч зі мною, − вимовляє він чітко і впевнено, повністю вибиваючи мене з колії. Знову.

Він не може говорити цього серйозно. Просто не може.

− Ви ж жартуєте, так? – дивлюся на демона з надією.

− Ні, я не жартую.

– Але… це непристойно. Я просто служниця. А ви король. За столом, напевно, буде і ваш брат і моя пані, і ваші вельможі. Ви не можете…

– Це я не можу? – хижо примружується його величність, і я різко стуляю рота, усвідомивши, що наговорила щойно. Не можна чоловікам такий виклик кидати.

Він тягне мене на себе, повільно та невідворотно. Перехоплює за талію, притискаючи до себе та змушуючи дивитися у вічі.