В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Задумалася про те, чи не випрати, але нам наказали не затримуватися, а я навряд чи подужаю зробити це швидко, тож довелося змотати все в тюк і засунути в торбинку. Потім розберуся. Сподіваюся у замку, де ми ночуватимемо сьогодні, у мене з'явиться можливість почистити свої речі. Адже ховатися вже не треба… Танрагоса нема.

Може у Хефі попрошу допомоги та поради у цій справі. Думаю, вона не відмовиться пояснити мені, що й до чого. Зрештою, я можу сказати, що не служила ніколи раніше нікому такому знатному, і багато не знаю з того, що зобов'язана знати й вміти прислуга. А принцеса… за нашою легендою вона взяла мене до себе на служіння зовсім за інші вміння.

Як тільки ми з Торі закінчили вмиватися, вона, не страждаючи на мої заморочки, покликала нашого супровідника, як він і велів. Та, на наш подив, у яр спустилися вже обидва брати.

Адлар відразу запропонував Торі свою допомогу. І та з вдячною і збентеженою посмішкою дозволила принцу винести її з яру на руках. Адже слизько, і високо, та й туфельки забрудняться. Ті, що вже забруднилися на витоптаному березі.

От же ж. Вона аж світиться поруч з ним. Здається, дехто ні краплі не засмутився від того, що їй за чоловіка принц, а не король дістанеться. І тепер насолоджується його залицяннями й відвертим чоловічим інтересом.

Спостерігаючи за тим, як один демон несе мою подругу до стоянки, я далеко не відразу згадую, що знову залишилася віч-на-віч з іншим... з королем.

– І зараз впиратимешся, відмовляючись від моєї допомоги? – неквапливо підходить він до мене.

Треба було б. Але зараз я зовсім не впевнена, чи зможу вибратися цією проклятою стежкою нагору. Я втомилася. Дуже втомилась. Мабуть, зачерпнула те, що не можна було, коли лікувала маленького. Свої життєві сили.

Мені хочеться лягти й не рухатися. І вже точно не дертися вгору слизькою стежкою.

Доводиться приймати рішення, зважаючи на свої реальні можливості.

– Ні. Не буду, – хитаю головою.

Демон схвально посміхається і наступної миті я вже опиняюся у нього на руках. Мене огортає його темрявою, як ковдрою. Затишною та безпечною. Втомлене тіло вже без моєї волі розслабляється.

От як він зміг мене так швидко привчити до своєї близькості?

Небезпечний... Він дуже небезпечний для мене. Для моєї свободи.

− Ти не перестаєш мене дивувати, Зайченя, − вириває мене з дрімотної задуми голос... Аєдана, що вже прямує до нашого табору. Здається, я проспала той момент, коли він виносив мене з яру. − Ти ж не просто цілителька, а маг життя, чи не так?

− Чому ви так думаєте? − добре, що в мене на емоції сил не залишилося. Навіть на страх. Потім боятися буду.

− Нагадати тобі, з ким ти зараз говориш? – хмикає демон.

− Не треба. Я пам'ятаю, ваша величність. Ви мені ще, граючи роль принца, розповідали про свою чистокровність, − позіхнувши, нагадую йому. Адже не в однієї мене є секрети. Але мої хоч стосуються лише мене.

− Хм, ну ось я і ще один спосіб дізнатися твій справжній характер знайшов. Ти ж не завжди була заляканою тихонею, правда?

− Це вже не має значення. Колишньою мені більше ніколи не бути, − зізнаюся я тихо.

Та загалом він вгадав. Попри досить спокійний характер, тихонею мене навряд чи можна було назвати. До заміжжя.

− Можливо. Але в тебе є всі шанси стати сильнішою, ніж ти була раніше, − не дозволяє демон мені зануритися знову в дрімоту.

Адже в коконі його сили так затишно.

− Що ви маєте на увазі? – здивовано бурмочу я, ловлячи себе на дивному бажанні притулитися носом до його шиї. І вдихнути його запах.

– Лише те, що пережиті біди загартовують. Головне – жити далі. Не відмовлятися від шансів, які дає доля. І від допомоги, коли тобі її пропонують.

– Будь-яка допомога зобов'язує. Я не готова платити такі борги, – заперечую, заплющивши очі. Боги, як же спати хочеться. Магічне виснаження очевидне. − Я не можу вам дати те, чого ви хочете від мене.

− А ти така впевнена, що знаєш, чого я хочу від тебе?

От чому він не дасть мені спокою? Чому не дасть заснути?

− Ні, не впевнена. Але... дещо ви не приховували. Я не зможу цього.

− Чому, дозволь дізнатися? – чую вкрадливе запитання на вухо. − Чого ти боїшся?

– Знову стати іграшкою… – видихаю, потроху засинаючи.

− Для мене ти ніколи не будеш іграшкою. Хто тебе мучив, дівчинко? Скажи мені? − мого чола торкаються гарячі губи.

– Чудовисько, – відповідаю я… чи може вже не я?

Здається, довкола з'являються голоси. І серед них стурбований голос Торі. І Аєдана, який щось їй пояснює. Мені здається, що мене трясуть, умовляючи прокинутися і поїсти. Я навіть розліплюю очі, щоб побачити поруч свою любу подругу… і щоб відчути, що мене хтось досі тримає на руках. І годує з ложечки, як маленьку дитину.

Напевно, це правильно. При магічному виснаженні потрібні сили. І їжа один із найпростіших способів їх отримати. Тому я не пручаюсь і слухняно намагаюся жувати й ковтати. У мене це навіть виходить. А потім я так само слухняно дозволяю вкласти мене в дормезі поруч зі сплячим вовченятком.

− Відпочивай, моя хоробра дівчинка, − шепоче мені в губи мій демон, перш ніж поцілувати й зникнути

І я остаточно провалююсь у темряву.