В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Вони близнюки. От цього я точно ніяк не очікувала. Навіть подумати не могла.

Торі, виявляється, має вийти заміж за одного з близнюків.

За Аєдана... Або Адлара.

І з одним із цих близнюків я провела вже дві ночі в одному ліжку. І зараз, спостерігаючи за ними здалеку, я, на свій сором, навіть не можу з повною впевненістю сказати, котрий з двох демонів, що церемоніально вітають принцесу, приголомшену, здається, не менше за мене, обіймав і цілував мене сьогодні вранці, обіцяючи невідомі мені насолоди. .

Я не знаю хто з них хто. Тому що мені вбачається Адлар у тому, хто представляється зараз королем Аєданом. А цього ж не може бути. Навіщо їм когось дурити? Для чого?

Адже за всіма своїми тривогами та потрясіннями, я навіть думати забула про те, що Адлар досі залишається одним із двох кандидатів на руку моєї подруги і єдиної близької людини. Можливо тому, що вона сама вважає, ніби зовсім не сподобалася йому і налаштована на шлюб з Аєданом. Але ж вирішувати не їй, на жаль.

І навіть якщо для Адлара, як для більшості чоловіків, немає нічого поганого в тому, щоб цілувати служницю своєї можливої ​​нареченої й відверто говорити про те, що він збирається нею оволодіти в найближчому майбутньому, то сама я не повинна більше допускати ні таких розмов, ні тим паче чогось більшого. Ні в якому разі. Не повинна!

Торі моя єдина рідна душа у цьому світі. Та, хто ризикує своїм життям, щоб мене врятувати. З мого боку буде зрадою й надалі дозволяти одному з її наречених виявляти до мене стільки уваги, навіть якщо я цієї уваги не хочу і ніяким чином її не привертала.

– Принцеса Ланторініаль Аделхейська, чи добровільна ваша згода на цей шлюбний союз? − вривається в мої думки посилений магією голос... Аєдана. Він так схожий на голос Адлара.

Мотнувши головою, я вдивляюсь у суворе чоловіче обличчя короля демонів. А потім розглядаю таке саме обличчя його брата. Вони навіть одягнулися однаково. Навіщо? Щоб показати, що немає різниці, за кого насправді вийде заміж принцеса Аделхея? Але ж це не так. Для неї є різниця... І для мене... чомусь теж.

Не можна. Не можна так думати.

Мій погляд знаходить бліде обличчя Торі. Вона так намагається не показати, як хвилюється та боїться. Збентежений рум'янець яскравими плямами виділяється на алебастровій шкірі витончених вилиць. В очах розгубленість. Але голос твердий.

– Я добровільно даю свою згоду на цей шлюбний союз, ваша величність.

− Чи ознайомлені ви з умовами шлюбного договору? – ставить нове запитання Аєдан. І обидва брати уважно вдивляються в обличчя своєї нареченої.

− Так, ознайомлена, ваша величність, − з гідністю киває Торі.

− Чи приймете ви наше з братом рішення, ставши дружиною того з нас, чий дар визнає вас обраною?

− Так, прийму, − дещо тремтливим голосом відповідає принцеса Аделхея.

– Дякую за чесність, ваша високість, – скупо посміхається король демонів. І повертається до Танрагоса. – Тепер я переконався, що перешкод для укладання шлюбного договору між королівськими домами Раграста та Аделхея справді немає. Перейдемо до його підписання.

Танрагос натягнуто зображує ввічливу згоду. Адлар з чарівною усмішкою відсуває для принцеси крісло за столом, вона граційно сідає, вдячно посміхнувшись йому. Потім чоловіки займають свої місця. Поряд з демонами з'являється дейр Градо, щоб виконувати роль відсутнього секретаря і подавати документи на підпис обом сторонам, як я незабаром розумію.

А далі лунає лише шелест пергаментів та схвильоване і здивоване перешіптування присутніх. Мабуть, суть самого договору досі залишалася для всіх таємницею. Хоч я не розумію, на що розраховував Танрагос. Що це таємницею і залишиться? Втім, могло б залишитися, якби король Раграста не потурбувався при свідках переконатися в добрій волі принцеси Аделхея.

І ось все вже підписано. Усі магічні печатки поставлені.

Король демонів підіймається з крісла, демонструючи намір щось сказати. Встають і Танрагос з Адларом. Останній чемно подає руку Торі, допомагаючи їй підвестися.

Але тут з оглушливим гуркотом різко розчахуються ті самі двері, через які ми зовсім нещодавно увійшли, і в зал вривається захеканий чоловік у формі королівської гвардії Аделхея.

− Ваша величність, термінове послання зі столиці, − вигукує він, прямуючи до столу переговорів.

– Що ще за послання? – невдоволено хмурить брови Танрагос, повертаючись до нього, а в мене серце пропускає удар.

Малвайн? Невже... так швидко?

– Його високість принц Оссіан пише, що королева Аміннаріель при смерті, – приголомшує всіх новиною гонець.

Мій колишній чоловік здригається всім тілом, мертвенно блідніючи. Похитнувшись, хапається за стіл.

Я навіть не думала, що мені доведеться побачити його реакцію на звістку про мою швидку смерть. І вже тим паче не очікувала, що ця реакція буде такою. Невже близька смерть улюбленої іграшки стала для нього таким сильним ударом?

– Цього не може бути, – хрипить майже налякано. Хапається навіщось за руків’я меча. − Вона не може. Ти брешеш!

− Так пише ваш син, ваша величність, − гвардієць простягає королеві згорнутий у трубочку шматочок пергаменту, які використовують для голубиної пошти, і відступає на пару кроків, явно відчувши, що зараз може потрапити своєму монархові під гарячу руку.

Вихопивши послання з рук гінця, Танрагос поспішно розвертає його тремтливими руками, вчитується, сіріючи обличчям.

– Цього не може бути… не може… моя Міна не може померти, – бурмоче приголомшено. Зминає пергамент, обводячи зал божевільним поглядом, а потім вихоплює раптово меч і з гарчанням пораненої тварини йде на гінця.

А я раптом гостро відчуваю на собі чийсь пильний погляд. Занадто пильний. Уважний. Пронизливий.

Обмираючи від страху, скошую очі в той бік. На мене з дивним, задумливим виразом обличчя дивиться Адлар. Адже це він. Тільки... Хіба не Аєдан має там зараз стояти?