В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Ще вчора, купаючись, я звернула увагу на глечик із водою та невелику мидницю на столику у кутку. Теж за ширмою. Тож, прийшовши трохи до тями після того, як принц пішов, я одразу ж іду туди, щоб освіжитися з ночі. Розмірковуючи по дорозі, як мені краще вчинити зараз.

Пропозиція Адлара залишитись тут у його кімнаті до самого від'їзду здається неймовірно привабливою. Не доведеться траплятися на очі Танрагосу та його скаженим псам. Не доведеться ховатися по закутках, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Можна просто посидіти в тиші та спокої під охороною. Може, я навіть сніданок собі попрошу, коли наважуся звернутися до тих, хто чатує мене за дверима.

Вмившись, витираюсь дещо вологим рушником, знайденим тут же на столі. І ловлю себе на тому, що мимоволі принюхуюсь, уловлюючи запах Адлара, що витирався ним до мене. Абсолютно несподівано, дуже приємний для мене запах.

Усвідомивши це, з досадою відкидаю ні в чому невинуватий рушник. Розізлившись на себе. Це… це ж неправильно. Те, що я так багато думаю про нього, про його слова, його руки... губи... Про те, що він мені обіцяв.

Задоволення? Насолода? У ліжку з ним? Під владою чоловіка? Серйозно?!

Ще вчора це сприймалося б мною, як обіцянка нових тортур, а зараз… я ніяк не можу викинути з голови те, що мені в його обіймах дійсно було добре. Не можу викинути з голови те, який він був зі мною ніжний.

Я не розумію, що зі мною відбувається. Чому? Може, це все печать його винувата? Може, через неї я починаю довіряти тому, кому довіряти ніяк не можна… чоловікові? Відчувати те, що не можна… неможливо.

А ще… у пам'яті мимоволі спливають слова Хефі про те, що з чоловіком буває солодко, якщо з доброї волі, за власним вибором. Може, вона не одна така? Як мені дізнатися про це?

Може… колись… і я зможу спробувати з кимось добровільно? Може, навіть… з принцом? Якщо виходити з того, що саме він викликав у мені всі ці дивні думки й хвилювання. Може, мені навіть не буде гидко і страшно з ним? Адже цього має бути цілком достатньо для моєї мети.

Якщо я зможу… то для мене стане можливим материнство. Нічого більшого я не хочу. Жодних насолод і задоволень. Тільки дати життя своїй дитині. Колись. У далекому казковому майбутньому, де я буду спроможна забезпечити своїй кровиночці не тільки любов, а й безпеку. Повірити б ще в це.

З роздумів мене вириває тихий стукіт. Дверна ручка повертається.

Злякано скрикнувши, я відразу ж кидаюся до великого столу, на якому зі вчорашнього вечора валяється моя пов'язка.

Двері з тихим скрипом прочиняються. Зовсім трохи. Мені навіть не видно, хто там за ними.

– Пані Мар, можна увійти? – доноситься до мене невиразно знайомий чоловічий голос. – Мені треба зібрати речі хазяїна.

Здається це слуга Адлара. Ойзін, якщо мене пам'ять не підводить. Точно він. Та й не пустили б сюди нікого стороннього охоронці, виставлені біля дверей принцом.

– Зараз. Зачекайте, − прошу, швидко одягаючи свою маску і поправляючи її на голові. І лише коли переконуюсь, що пов'язка знову надійно ховає верхню половину мого обличчя, дозволяю гучно. − Можете увійти.

Двері відчиняються ширше, впускаючи молодого демона. Він окидає мене швидким уважним поглядом, посміхається доброзичливо.

– Доброго ранку, пані Мар. Вибачте, що порушив ваше усамітнення, я ненадовго. Вчора господар наказав мені не заважати вам, от і доводиться сьогодні все робити.

І він береться вправно збирати нечисленні речі, залишені Адларом. Сорочку зі спинки стільця, запорошений камзол, такі ж штани. Щось чаклує над ними. Здається, очищує.

А я відчуваю, як знову починають палати щоки від збентеження. До мене тільки тепер повною мірою доходить, як виглядають наші з Адларом спільні ночі. Ким мене тепер бачать усі ці демони? Коханкою принца? Тепер учорашні слова Бранна сприймаються зовсім інакше.

Богиня пресвітла, як же так? Я ж зовсім не цього хотіла, коли тікала від чоловіка.

Відходжу до вікна, щоб не плутатися під ногами в Ойзіна, і відвертаюся, вдаючи, що з величезним інтересом розглядаю двір. А насправді просто ховаюсь від цікавих поглядів молодого демона.

А в замковому дворі знову панує метушня. Бігають слуги. Поважно ходять гвардійці. Хижо – демони. Їх, здається, побільшало.

У дормез та вози впрягають коней. Мабуть, король Раграста справді збирається вирушати в дорогу одразу, як тільки буде підписано шлюбний договір.

− Вам принести сніданок, пані Мар? – цікавиться Ойзін, упакувавши нарешті все в сакви.

– Буду дуже вдячна, – відповідаю йому, озирнувшись через плече.

І саме в цей момент у двері знову хтось стукає. А вже через секунду вони прочиняються, і у вузький прозір просовується лиса голова Бранна. Демон знаходить мене поглядом і широко посміхається.

− Відьмочко, там тебе принцеса сильно шукає. Вже весь замок на вуха поставила. Підеш, чи сказати їй, що ми тебе замкнули у безпечному місці?

Отетерівши, я навіть не відразу вловлюю суть його пропозиції. А коли вловлюю…

– Не треба казати, що замкнули! – скрикую поспішно. Навіть подумати страшно, як Торі сприйме таку новину. − Я вже йду. Де її високість? У себе?

− У себе, у себе. Де ж їй ще бути? – хмикає бородач. – Чепуриться, мабуть, перед тим, як спуститися до спільної зали. Дівчат своїх, покоївок, ганяє, тебе терміново вимагає.

А мені так соромно стає. Подруга там страшенно хвилюється. Їй із нареченим знайомитись скоро. Шлюбний договір підписувати. Так ще й за мене переймається.

Схопивши свою торбинку й накидку, рішуче прямую до дверей, які Бранн переді мною тут же відчиняє настіж.

Щоправда, переступивши поріг, я трохи пригальмовую, згадавши які небезпеки на мене чигають у коридорі. Але ось від стіни навпроти відліплюється Мартан, схиляючи переді мною голову у німому привітанні, поряд стає Бранн, і страх майже відступає. Вони мене не віддали на поталу вчора, закрили собою від гніву Танрагоса. А сьогодні королю Аделхея точно не до мене.