В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
− Щиро дякую вам, що захистили мене вчора, − вимовляю, незграбно зминаючи спідницю і по черзі дивлячись на обох демонів. – Навіть не можу передати словами, яка я вам вдячна.
− Та пусте, не переймайся, − хмикає Бранн. – Було б від чого боронити.
І чомусь мені вчувається в його голосі легке збентеження. А Мартан зовсім нічого не говорить, лише киває з кривою усмішкою. А потім з запрошенням веде рукою у бік покоїв принцеси.
Вдячно посміхнувшись їм обом, я прямую до кімнати Торі.
Навіть уявити не беруся, що вона зараз відчуває, бідолашна. Ох, аби лиш все у неї склалося добре. Аби вони з Аєданом сподобалися одне одному. Я так бажаю подрузі щастя. Вона, як ніхто, заслуговує на кохання.
Двері покоїв Торі відчиняються самі, коли ми до них підходимо. І звідти вискакує скуйовджена і червона Оддет. А слідом їй мчить гнівний голос Торі:
− І щоб я більше не чула такого, інакше залишишся в Аделхеї, зрозуміла мене? Поїдеш назад з його величністю та його гвардійцями. І дізнаєшся на своїй шкурі, як воно. А то розпустила язика, злидня балакуча.
Варто Оддет побачити мене, як її ще більше перекошує. І вочевидь не від радості. Вона навіть рота розкриває, щоб щось сказати, але помічає за моєю спиною демонів, відразу блідне і, похнюпивши голову, прямує геть.
− Ваша високість, мені сказали, що ви шукали мене. Вибачте, що затрималася – ступаю я на поріг, заглядаючи до кімнати. − У вас все гаразд?
– Ох… Мар. Заходь швидше, − побачивши мене, радісно посміхається Торі. Вона стоїть посеред кімнати в тій самій білій сукні нареченої. І важко не помітити полегшення в її сповнених тривогою очах та в тремтячому голосі.
