В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Я нічого не відповідаю Торі, на її останнє запитання. Знаю, що їй дуже хотілося б, щоб я залишилася з нею в Раграсті, але не можу давати таку надію. Все надто ускладнилося, хоча здавалося б, куди вже більше. І я не знаю поки що, як бути.

Деякий час ми просто мовчимо, кожна думаючи про своє і прислухаючись до звуків ззовні. Віконце не відкриваємо, але я визначаю, що ми покинули стіни Вардена по тому, як гуркіт коліс об кам'яну бруківку змінюється на м'якший хід, коли ми виїжджаємо за ворота міста на велику дорогу.

Не знаю, про що думає принцеса, а в мене в голові все більш настирливо крутяться питання щодо братів-близнюків, короля та принца. Хто із них хто? Мені здалося, чи той, кого я знаю Адларом справді… король? Богиня пресвітла, навіть подумати страшно, що буде, коли так. Адже тоді виходить, що мене цілував... король демонів? Наречений Торі? Який жах!

– Торі… а ти впевнена, що тебе до дормеза проводжав король Аєдан, а не його брат? − не витримавши невідомості, я перша порушую мовчанку.

Подруга підіймає на мене здивований погляд.

− Чому ти питаєш? – хмурить тонкі брови.

Говорити, чи ні? Адже я можу помилятися. Навіщо і її вводити в оману? А з іншого боку, якщо брати можуть водити всіх за ніс, міняючись ролями, то вона вже точно має про це знати.

− Мені здалося, що це Адлар, − зізнаюся я.

– Справді? А як ти… визначила? − округлює Торі очі.

– За силою. Його пітьма відчувається мною по-особливому і... я маю сумнів, що вона в братів однакова. Але стверджувати цього не можу. У мене не було можливості порівняти зблизька, – я почуваюся так незручно і навіть… винувато. Не знаю, як подруга на такі одкровення відреагує. Вона, хоч і світла, але майбутня відьма. А їхня сила відрізняється від тієї, яка властива ельран і мені зокрема. І всі знають, що відьми ревниві.

− Ого, − видихає трохи приголомшено, відкидаючись на спинку сидіння. − Знаєш, ось ти зараз запитала, а я зрозуміла, що справді не впевнена. Я з тієї самої миті, як прийшла до зали, побачила їх двох і зрозуміла, що вони близнюки, не можу позбутися невиразного відчуття, що безнадійно заплуталася і не знаю, що відбувається. Ось чоловік представляється мені королем Аєданом, моїм нареченим, а я вловлюю від нього рівно ту саму прохолодну байдужість, яку відчувала від принца. А тут підходить принц, який до цього не виявляв до мене жодної краплі симпатії, і я зненацька буквально відчуваю його чоловічий інтерес до мене.

Торі підіймає на мене розгублений погляд.

− Думаєш, вони міняються? − запитує, кусаючи губи. − Але навіщо? І як визначити, хто є хто? Хоча стривай… Точно знаю, що магічні печатки на шлюбному договорі мав поставити Аєдан, як король. Навряд чи його брат має такі повноваження. І він же спинив мого батька. І віддав розпорядження дейру Мартану. Але потім я пішла перевдягатися. І вже не впевнена, хто з братів з'явився проводжати мене до дормеза. Звернулася до нього, як до Аєдана, а він не виправив. Боги, Міно, а що як це перевірка, і я її повністю провалила?

Торі злякано видихає, притискаючи пальці до губ. Я навіть не знаю, що відповісти.

− Не думаю. Навіщо їм тебе перевіряти? − вимовляю тихо, намагаючись заспокоїти подругу, хоча насправді зовсім не відчуваю такої впевненості.

− Може, щоб зрозуміти, чи я підходжу, як дружина? − з гіркотою пирхає вона.

– Але ж шлюбний договір уже підписано. Хіба з нього не випливає, що ти обов'язково станеш дружиною одного з них? Якщо не короля, то принца. Чи є в ньому якісь пункти про те, що ти можеш не підійти ні одному, ні іншому? – я дуже сподіваюся, що нічого такого у договорі насправді немає. Не уявляю, що буде з Торі, якщо їй відмовлять обидва демони.

– Ні. Я читала договір. Ще вдома, – задумливо тягне Торі, світлішаючи на обличчі. − І тут звірила перед тим, як поставити свій підпис. Ти маєш рацію. Жодних таких пунктів немає. Та все одно дивно це. Навіщо їм мінятись і грати ролі один одного, якщо не для перевірки?

Справді. Навіщо? Як дізнатися? На думку спадає лише один варіант – запитати. Але я вже знаю ціну Адларових відповідей і не готова знову вступати з ним у подібні ігри.

– Не знаю, – знизую плечима. – У будь-якому випадку тобі обов'язково потрібно якнайшвидше навчитися їх розрізняти. Повинні бути якісь відмінності. Не можуть вони бути повністю однаковісінькими.

– Якби я була ініційованою, то напевно відчувала б їх силу, як ти. Але ініціацію я пройду лише під час першої шлюбної ночі, – зітхає подруга. – А тих крихт дару, що я маю зараз, для цього замало. Та й не вмію я майже нічого. Мама все говорила, що цим знанням потрібен свій правильний час. А тепер мені ніхто нічого вже не пояснить. І не навчить.

− Але дещо ти вже й зараз можеш відчувати. Сама ж казала, що сприйняла їх по-різному, – нагадую, подаючись до неї ближче. − А у тебе ж навіть не було можливості до ладу розібратися у своїх відчуттях. Просто прислухайся до себе, коли вони будуть поряд. Впевнена, у тебе вийде.

І я теж прислухатимуся.

− Сподіваюся, ти маєш рацію, − усміхається Торі. А потім лукаво мружиться: − Слухай, а по чоботях ти Адлара не можеш відрізнити?

Кліпнувши, я спочатку розгублено дивлюся на неї, а потім несподівано для себе починаю сміятися.

– Справді… треба придивитись, – видихаю, відчуваючи, що знову на очах стоять сльози. Щоправда, тепер уже зовсім інші. Веселі. 

Стягую з обличчя вологу пов'язку, все ще посміюючись. Тут все одно ніхто не бачить − нехай висохне. І ловлю на собі здивований та зворушений погляд подруги. Здіймаю запитально брови, дивлячись на неї у відповідь.

− Я вже встигла забути, як звучить твій сміх, − шморгаючи носом, пояснює вона.

– Так… я теж забула, – посміхаюся сумно. − Не думала, що ще колись згадаю, як це − сміятися.

− Знаєш, я часто згадую, як моя мама вивозила весь свій двір до літнього палацу, − зі смутком в очах усміхається Торі.

– Я також… пам'ятаю це. Було весело, – ті спогади останнім часом здавались мені такими далекими та несправжніми, наче й не я там була з Торі. Наче не було того щасливого часу, коли були живі наші матері, а ми були безтурботними дітьми.