В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Чому він так дивиться? Невже зрозумів? Але як?
Проте пірнути у паніку мені не дають ні часу, ні можливості. Адлар переводить погляд на Бранна і показує йому очима на двері, а Мартана навпаки кличе до себе кивком.
І в той момент, коли Танрагос з ревом кидається на бідолаху, що приніс йому погану звістку, бородань, приставлений до мене охоронцем, розвертається і, схопивши за лікоть, поспішно веде мене до відчинених дверей.
− Так, відьмочко, не галасуй і не лякайся. Нема чого тобі, такій вразливій, тут робити. Хутко забираймося звідси, – примовляє він тихо, в якийсь момент обхоплюючи мою талію і майже виносячи із зали. При цьому своїм великим тілом він повністю закриває не тільки мене від усіх, але й від мене все те, що відбувається.
Я навіть не встигаю отямитися, як опиняюся в галереї удвох із Бранном. Перелякана і приголомшена.
− Якщо я тебе на руки візьму, сильно злякаєшся? – цікавиться демон, спрямувавши на мене уважний погляд.
− Навіщо? – роблю крок назад. − Не треба.
− Треба, відьмочко, треба, − зітхає бородач, наступаючи. − Ти не кричи тільки. Я акуратно.
І перш ніж я встигаю збагнути, про що він, Бранн стрімко схиляється і, обхопивши мене під коліна, звалює собі на плече. А потім так само стрімко йде геть, тримаючись у тіні колон.
− Відпустіть, − хриплю, з жахом чіпляючись за широченні плечі, упираючись руками, щоб не повиснути вниз головою, і дуже сильно намагаючись не розплакатися. Тільки сльози все одно просочують мою пов'язку, струмуючи по щоках.
Куди він мене тягне? Навіщо?
– Відпущу. Звісно, відпущу. Коли сховаю тебе в безпечному місці, − гуркоче заспокійливим тоном. Без злості та загрози. Втовкмачує, як малій дитині: − Щоб всяким психованим королям на очі не траплялася. А то хтозна, що йому в голову прийде. Воно тобі треба? І чого знову трясешся? Я маленьких не ображаю, слово честі.
Далеко не одразу до мене доходить сенс його слів. Психований король? Це він про Танрагоса? Це мене від нього зараз ховають? Але чому саме так? Навіщо… мене чіпати? Навіщо? Я не хочу!
З зусиллям зглитнувши, намагаюся наскребти в собі силу волі... взяти себе в руки. Думати. Відчувати реальність. Не дозволяти паніці затьмарити здоровий глузд. Не бути тремтливою безвільною нікчемою. Цей чоловік мене боронив. І зараз захищає. Він не загрожує мені. Не торкається неналежним чином. Просто несе. Кудись. За наказом Адлара.
− Я можу сама йти, − як не намагаюся, а мій голос все одно тремтить.
– Можеш. Але тоді нас побачать, – хмикає Бранн.
– А так не побачать? – шморгаю носом. Варто тільки уявити, скільки уваги я приверну, теліпаючись на плечі у демона, і мені стає погано.
− Нє, так не побачать, − весело сміється бородач. − Я взагалі жах який непомітний.
Як таке може бути? Це він непомітний? Величезний, лисий та бородатий?
Але я згадую скільки разів демони з'являлися поруч ніби нізвідки й починаю ще більше сумніватися у власних знаннях. Дуже мізерних, як виявилося, коли йдеться про цих демонів.
За власними роздумами я навіть не помічаю, як ми залишаємо позаду галерею і потрапляємо до загальної зали. А тут снують слуги, інші жителі замку… і ніхто не звертає уваги на величезного демона зі мною на плечі. Навіть голову ніхто не повертає, навіть вухом не веде.
Те саме повторюється й у дворі, куди згодом мене виносить Бранн.
Чоловік спокійно спускається разом зі мною до возів, що стоять біля зовнішньої стіни, прямуючи одразу до дормеза принцеси. І ніхто зі слуг, що снують поблизу, обозних і королівських гвардійців, його ніби не помічає. А ті, що трапляються на шляху, ще й з дороги забираються, неусвідомлено по широкій дузі обминаючи демона, котрий навіть не сповільнює крок. Тільки пара таких же демонів, як і він, кидають ледь помітні зацікавлені погляди.
Спостерігаючи за нашим пересуванням і все більше дивуючись, я навіть про власний страх майже забуваю, ламаючи тепер голову, як Бранн це робить, і чи можуть так інші його одноплеменці. І що це за вміння взагалі таке? Відведення очей? Чи щось інше?
− Посидь но в дормезі, відьмочко. Думаю, ми тепер дуже скоро в дорогу вирушимо, − повідомляє мені Бранн, запихаючи в цей самий дормез. – Я тут поряд буду. Якщо щось знадобиться, клич.
І, підморгнувши, закриває мене.
Ошаліло витріщаючись на дверцята, що зачинилися перед моїм носом, я повільно опускаюся на сидіння. Стискаю тремтливими пальцями його край.
Богиня пресвітла, невже це все зі мною відбувається? Як моя втеча від чоловіка, яку ми з Торі так ретельно продумували, могла обернутися ось на це? Навіщо я демонам?
Навіщо Адлару? Чому він так захищає мене? Так сильно хоче? Чому мене?
Я зовсім не розумію, що відбувається навколо, і це лякає мене ще більше.
Замружившись, переводжу подих, намагаючись хоч якось заспокоїтися. Але виходить погано. Зовсім не виходить, якщо чесно.
Мене все відчутніше трясе. І ридання, що підступають, душать, вириваючись гіркими схлипами, тепер, наодинці з самою собою, стримувати більше немає жодних сил. Занадто багато всього... Занадто багато страху... Занадто багато туги та розпачу... Надії, яка теж завдає болю. Я так втомилася, наче прожила віки.
Малвайн вмирає. Десь там у моїх покоях. Самотня.
Знаю, що ця смерть – порятунок для нас обох. Звільнення.
Та все одно моє серце болить за неї.
Так болить.
Ніхто не втішить її. Не обійме. Не пригладить ніжно волосся.
Ніхто не проведе в останню путь.
Ніхто не дізнається, хто вона насправді.
Богиня пресвітла, дозволь їй померти без страждань. Будь ласка. Вгамуй її біль. Захист і утіш. Вона заслужила спокій. І переродження. Благослови її світлу душу.
Молю.
